Луї Буссенар - Викрадачі діамантів

– Твій малий житиме, – сказав він м’яко, піднімаючи знесиленого хлопчика і передаючи його в руки матері. – Усе буде добре…

Александр не встиг договорити: зненацька розлігся скрипучий сміх, ніби заскреготала пилка, наткнувшись на металевий цвях, і зараз же почулися чиїсь відчайдушні крики. Француз повернув голову і вмить остовпів, побачивши чорношкірого з важкою колодкою на шиї, який щодуху біг до дитини. І знову – регіт, а потім свист довгого ремінного бича зі шкіри гіпопотама, що ляскав по спині нещасного бушмена, залишаючи на ній криваву смугу…

Усі так уважно спостерігали за тим, як самовіддано бореться Александр за життя маленького бушмена, що ніхто навіть не помітив понуру процесію, що саме в цей час вступала у ніким не захищений крааль. Близько півсотні чорношкірих чоловіків, жінок і дітей зі зв’язаними руками й ногами повільно брели під конвоєм озброєних до зубів мулатів і португальців, люті обличчя яких були позбавлені жалю чи бодай найменшого співчуття. Нещасні негри знемагали від утоми і помирали від спраги. Вони йшли попарно, з’єднані одне з одним дерев’яними колодками й безжально гнані бичем-чамбоком.

Французи і навіть поліцейський не вірили своїм очам: чи ж це можливо, що в дев’ятнадцятому столітті, поруч з англійськими володіннями якісь недолюдки, не криючись, женуть караван рабів?!

Поряд з ними все ще стояв чорношкірий батько дитини, що відчайдушним зусиллям зміг зламати ярмо і тепер обіймав свого сина, врятованого білим. Наглядач замахнувся знову, та Александр, зазвичай незворушний, різко, мов від ляпаса, випростався на весь свій велетенський зріст, ступив крок до мулата, вирвав у нього чамбок і з усього маху зацідив рукояттю бича в його смагляву пику.

– Цей білий – європеєць! – пробурмотів наглядач, задкуючи і витираючи заюшену мармизу.

Полонені тубільці радісно загули, проте работорговці, відчувши, що ситуація стає загрозливою, скинули на приціл рушниці й наготувалися стріляти.

– Киньте зброю негайно! А ви, Альбере, Жозефе, візьміть-но цих негідників на мушку! І всадіть кулю в лоба кожному, хто поворухнеться! – скомандував Александр.

Побачивши цівки великокаліберних карабінів, націлені їм просто в очі, работорговці миттю зміркували, що жартувати з цими білими незнайомцями не варт, відтак опустили свої кременеві рушниці.

– Звільніть цих людей! – наказав їм Александр. – Та хутчіш!

– Але чекайте, сеньйоре! – заверещав один з португальців. – Ці люди належать мені… Я купив їх у брата короля Сікомо і мушу доправити бурам на річку Вааль… Я заплатив багато, дуже багато… Звісно, якщо ви бажаєте перекупити у мене рабів, я трохи скину ціну…

– Ти ба, який мерзотник! – Александр ледве стримував лють. – Почекай, зараз я з тобою розрахуюся сповна!

І рушив на мулата, грізно розмахуючи бичем:

– Забирайся геть, брудна тварюко! Альбере, прихопіть ножі і йдіть сюди…

Не минуло й чверті години, як нещасних негрів було звільнено від пут і колодок, що їх Зуга зараз же повкидав у багаття. Доки горіло колоддя рабства, бушмени звивалися в шаленому танку, який работорговці споглядали з кислими мінами.

– Ви порушили священне право людини на свободу! – суворо звернувся до них Александр. – Але ми не кати, і я просто відберу у вас зброю. Ідіть собі на всі чотири вітри, а свою петлю на шию ви неодмінно знайдете деінде і без нашої допомоги…

Понуро звісивши голови і покидавши рушниці, розчаровані мулати мовчки подалися геть із краалю.

Александр покликав провідника.

– Збери увесь цей іржавий мотлох – мушкети, шаблі, ножі й роздай бушменам – нехай у них буде чим оборонити себе і своїх дітей…

Він круто обернувся, відчувши чийсь дотик до плеча. Той самий бушмен, що першим зламав колодки, стояв позаду нього, тримаючи на руках сина, який спокійно спав. Батькове обличчя сяяло вдячністю.

Цього дня в краалі було справжнє свято. Бушмени влаштували бенкет для своїх білих захисників, і французам довелося скуштувати таких страв, про існування яких вони й гадки не мали. На тарілках, майстерно сплетених із трав’яних стебел, їм піднесли великих зелених гусениць «лапанес»; на друге гостей припросили до страви з личинок якоїсь невідомої комахи, вкритих солодкуватим слизом. Відтак пропонувалися в’ялені ящірки і смажена сарана – сухопутні креветки, як їх жартома назвав Альбер. Жозеф відмовився, сказавши, що вони, мовляв, йому в пельку не лізуть, зате одразу розсмакував великі бульби рослини «маркуе», соковитий м’якуш яких аж танув у роті, а також печені «камерос» і «кіамало», що нагадували смаком картоплю, але були солодші.