Володимир Рутківський - Джури і підводний човен

— Та ти вже казав про них, — усміхнувся Глинський. — Але щось не дуже віриться, що вони дорожчі за тебе.

— Їй бо князю! — забожився Колотнеча. Тоді нахилився ближче і зашепотів майже у вухо: — А ще князю, хлопці подейкують, ніби Швайка з цим Саньком позавчора прокралися межи степових татарів у кримський чамбул, злапали там тисяцького і той розповів їм про справжній задум Менглі-Гірея.

Князь недовірливо осміхнувся.

— Отак взяли і прокралися?

— А чом би й ні? Я хоч там і не був, але уявляю, як вони поїхали поруч з тисяцьким, тоді Санько зачаклував його так, що той повідав геть усе, що знав. Потому вони потроху відстали і повернулися до своїх, а тисяцький поїхав далі, мовби нічого з ним не трапилось. Бо ж, кажу, Санько зачаклував його на забуття.

Санько, здається, і не здогадувався, що йдеться саме про нього. Лише при останніх словах Колотнечі зиркнув у їхній бік. Колотнеча приязно махнув йому рукою і ще ближче припав до князевого вуха.

— От видиш, князю, я тобі шепочу, а він чує! Він, коли захоче, може й думки читати.

— Думки? — Глинський поморщився. — Це вже, Федоре, нам з тобою ні до чого…

— Еге ж, — згодився Колотнеча. — Тому він і їде осторонь. І взагалі, намагається жити одинаком. Забивається в таку глушину, що його й собаками не відшукаєш. І виходить відтіля лише тоді, коли щось затівається. Але тоді, князю, вже ніхто не боїться за свій мозок, бо у всіх на думці одне — насипати нечестивцю солі під хвіст!

Нараз краєм ока князь завважив, як снігом у їхній бік чвалом котить якийсь звір. Невдовзі він розпізнав у ньому вовка. Але дивина — вовк на людей не зважав…

Рука Глинського мимоволі потяглася до сагайдака.

— Е, князю, цього робити не варт, — зупинив його Колотнеча. — Це, коли не помиляюся, Куций, Саньків листоноша. Не інакше, якусь звістку від Швайки приніс…

Вовк наблизився, мигцем зиркнув на князя, махнув Колотнечі хвостом і зупинився перед Саньком.

— Дякую, Куценький, — сказав Санько. Тоді нагнувся з коня, відідрав з за вовчого вуха жмут реп’яхів і видобув з нього полотняну рурку. Швидко проглянув, що в ній написано, і простяг князеві.

— Від Швайки звістка, князю.

Звістка була коротка: татари зупинилися у Терновій балці — між річками Хоролом і Комишнею.

— Я ж цю балку знаю! — не втримався князь. — Там неподалік є невеличке село. Теж Комишне…

І він виразно, наче був там учора, побачив перед очима буйно-зелені видолинки, похилі горби з сторожовими деревами і себе малого, верхи на змиленому коні. То були місця його дитинства. Коли великий князь Литовський Вітовт дарував його пращурові князівське звання за нечувану хоробрість, то разом зі званням дарував і землі на південь від Ромен.

Спогади блискавкою промайнули в голові, а очі уже вчитувались у подальші слова.

«Раджу купно напасти перед світанком. Стріча у Березовому лісі».

— І ліс цей я знаю, — знову вихопилось у князя. — До нього звідсіля не менше двадцяти верстов.

Він підвів голову і поглянув на вовка. Вовк теж дивився на нього, і не було в тому погляді ні настороженості, ні остраху — сама приязнь.

— Ти диви, вперше мене бачить, а дивиться, мов на свого! — радісно здивувався Глинський.

— Бо сподобався ти йому, князю — без усмішки відказав Санько. — То що передати Швайці?

Князь без поспіху ще раз прочитав написане, тоді змигнув одному зі своїх і в його руках опинилося писало, вже вмочене у каламарчик. Князь вивів на зворотному боці ганчірки одне слово «згода», і не втримався, запитав Санька:

— Можна, я сам її заховаю?

— Гадаю, що можна.

Князь спішився, схилився над вовком. На мить стало млосно: а раптом той вчепиться йому в руку?

Проте Куций дивився, як і раніше, приязно. Тоді вже без остраху князь тицьнув реп’яховий жмут вовкові за вухо і випростався, вдоволений собою.

— Жени, друже, — сказав як старому знайомцеві.

Куций махнув хвостом і щез у найближчих кущах.

Це було пізно ввечері. А десь під ранок перед княжою дружиною зблиснула під місяцем крига Хоролу.

Князь мимоволі зупинився. Неподалік, за кілька поприщ, мала бути Тернова балка. Проте ніщо не свідчило, що там зачаїлася частина орди. Як ніщо не свідчило й про присутність Швайчиних вивідників. Праворуч та ліворуч виднілися поодинокі кущі та кучугури заметів. Попереду — берези, такі білі, що їх годі було розгледіти навіть з близької відстані. Видавали їх лише слабкі, хитливі тіні.

Та коли зайшов місяць і щезли тіні, Глинський мимоволі відчув себе хлоп’ям, якого лишили на самоті. Гукнув Санька і, коли той під’їхав, поцікавився: