Ігор Курус - Знайти Атлантиду. Подорож у безодню

Лише одна пара очей, яких не бачила Юля, була розгублена. Це були очі Нестора. Він не розумів, що відбувається! З одного боку, йому хотілося допомогти цій незвичній дівчині, з іншого – він хвилювався за професора. Десь глибоко в душі Нестор хотів, щоб професор переміг. Але ж тоді може постраждати ця дівчина! А може, не постраждає? Він повинен допомогти! Він повинен бути поряд! Але як?.. Калейдоскоп думок і почутів нахлинув на нього, і він поглядав то на Юлю, то на професора… Стукіт його серця почав відчуватися в усьому тілі. В грудях відчувався холод і біль… Голова почала гудіти, як барабан…

Юля в якийсь момент відчула щось дивне. Вона наче отримала те, до чого так прагнула! Вона була в центрі уваги усіх людей, які її в цей момент оточували. Це було відчуття, якого Юля ніколи не знала. Але, мабуть, прагнула цього. І вона відчула це тут, в аудиторії, яку досі оминала і навіть не сподівалася, що університетська лава могла дати їй те, чого прагнуло серце – визнання. Вона і раніше хотіла бути в центрі уваги, намагалася досягнути цього статусу, купуючи дорогий одяг, хизуючись престижним авто, подорожуючи в екзотичні країни, тусуючись у дорогих ресторанах і клубах. Але чомусь там вона не відчувала того, що відчула цієї миті. Це було визнання! І це було захопливо!

Десятки пар очей були звернуті до неї й освітлювали її, наче софіти, спрямовані на голлівудську зірку під час вручення Гремі чи, може, Оскара. Ці погляди дарували їй яскраву веселку кольорів і почуттів. І їй це подобалося! Юля була у захваті. Правда, в якийсь момент вона згадала, про що саме йдеться, але потім раптом подумала собі: «Ну, для початку професор має виграти цю дуель! З іншого боку, яка різниця. У крайньому випадку краще поїхати в якесь село з цим дивакуватим професором, ніж з батьком в Москву до піжона Нікіти». Вона знову відчула полегшення. У неї склалося враження, що з’явилася альтернатива, якої ще не було кілька хвилин тому, і відчуття впевненості заволоділо нею. Також вона раптом усвідомила, що ледь не вперше в житті говорить українською. І це був виклик самій собі.

– Професоре, – вигукнула Юля, – нехай розсудить нашу суперечку ось ця аудиторія! – це була її хвилина слави, яка знову зірвала гучні оплески і вигуки однокурсників.

У Нестора відлягло від серця. Його принцеса не хвилювалася, вона була впевненою в собі, а це означало, що можна не хвилюватися і йому. І якщо ще кілька хвилин тому він не усвідомлював, які почуття має до цієї цієї дівчини, і не розумів, що ж із ним відбувається, то зараз стріли Амура простромили серце хлопця остаточно. Він без жодних сумнівів закохався в неї, тому був готовий заради неї на все! Його навіть не стримувало те, що вони майже незнайомі, що вона – донька багатих батьків, і взагалі не підпускає до себе таких, як він. Йому було байдуже! Він кохав! І нехай увесь світ згине, аби лиш бути біля цієї кароокої красуні. І якщо ще кілька хвилин тому він не міг знайти собі місця за столом, зараз він завмер, вчепившись поглядом в Юлю.

Професор спокійно спостерігав за аудиторією. Він був щасливим, що зміг зацікавити цих різних, часто байдужих молодих людей темою, яка переслідувала його майже усе доросле життя. Атлантида – давня мрія професора, і він щоразу повертався до неї. Можна навіть сказати, що він любив її, хоча розумів, що це, скоріш за все, легенда. Він збирав докази, читав різні джерела і мріяв про експедицію у Чорному морі. Та йому все ніяк не вдавалося це реалізувати: то робота, то діти, то щось інше… І ось зараз, цілком випадково і несподівано, він може отримати додатковий стимул поїхати туди, куди його так довго вабило життя! Звичайно, йому не вдасться покопатися на дні моря біля острова, бо це дуже дороге задоволення, але навіть побувати на острові – це вже щось!

Ще чиновником Войцеховський фінансував видання книг про Чорноморський потоп, а тому знав величезну кількість гіпотез і доведених наукою фактів щодо невідомих широкій публіці подій у Чорному морі (чи ще навіть озері), які сягали, як то кажуть, сивої давнини. Одного разу він навіть намагався долучити до пошуків Атлантиди в Чорному морі керівників National Geographic!

А було це так. Якось до нього в кабінет завітали представники National Geographic, які потребували технічної допомоги для трансляції відеосигналу про дослідження дна північної частини Чорного моря в один із американських університетів. Як виявилося, експедиції National Geographic часто фінансуються західними університетами. Натомість університети вимагають, щоб дослідники давали доступ до оперативного відео про хід експедиції. Це дуже вигідна співпраця: учені отримують кошти на дослідження, а університети мають доступ до ексклюзивних оперативних матеріалів про ці експедиції. На той час вчені National Geographic не могли знайти в Україні обладнання, яке б дало змогу забезпечити стабільну передачу телесигналу з морського судна на супутникові платформи. Войцеховський знайшов такий стабілізатор аж у Туреччині і, пригощаючи гостей чаєм, почав розповідати свою версію місця знаходження Атлантиди. Гості так зацікавилися розповіддю Войцеховського, що замість тридцяти хвилин затрималися у Івана Андрійовича на п’ять годин! Для Войцеховського це було справжньою гордістю, адже він зацікавив своєю версією вчених з National Geographic, і це було круто!