Ігор Курус - Знайти Атлантиду. Подорож у безодню

Катя, не розуміючи, що відбувається з Нестором, прийшла на допомогу:

– Ми твої однокурсники. Ти йдеш на пару? – поцікавилася дівчина.

– А чому б і ні? – спробувала вдати здивування Юля і раптом продовжила:

– А який у нас зараз предмет?

– Всесвітня історія, – спокійно відповіла Катя, поки Нестор намагався дати раду своїм окулярам, наплічнику й телефону.

– А хто читає? Хороший викладач? – не звертаючи уваги на Нестора, поцікавилася Юля.

– Професор Іван Андрійович Войцеховський, – повідомила Катя.

– Так він хороший? – повторила Юля… Прізвище професора не могло дати жодної інформації про те, чи зможе вона отримати залік з цього нудного для неї предмету.

– Він очень… дуже цікавий і своєродний, – затинаючись випалив Нестор. Хлопець знав, що Юля говорить виключно російською, тож спробував згадати мову рідного Дніпра, але через хвилювання усе сплуталося докупи. Нестор з дитинства звик спілкуватися російською, але, переїхавши до Києва і захопившись історією України, став принциповим патріотом і у своєму рішенні тримався твердо. Стійкості у мовному питанні додавав протест батькові, з яким у хлопця не завжди складалися стосунки.

Юля ж навпаки була «русскою» і не втрачала нагоди показати це публічно, хизуючись. Можливо, своєю демонстративною поведінкою вона хотіла відмежуватися глухою стіною від численних прихильників, а може просто вважала це модним… Врешті, так було заведено у їхній сім’ї, де, напевне, досі сумували за розпадом СССР.

Батько Юлі на початку 90-х був міським комсомольським начальником і вірним ленінцем, який щиро служив партії. Коли в гостях хтось зі знайомих починав критикувати комуністів і радянський устрій, батько Юлі до хрипоти в голосі захищав російську мову, культуру, побут і усе, що з цим пов’язано. Згодом, уже після проголошення незалежності України, його призначили начальником овочевої бази. І хоча в кінці 90-х він урочисто порвав свій комсомольський квиток, але досі продовжував називати себе комуністом, навідріз відмовляючись хрестити новонароджену дочку в церкві. Проте уже в середині 2000-х батько Юлі став активним парафіянином Печерської Лаври. Щонеділі він купував 50 білих метрових троянд і ніс у Лавру. Що з ним сталося, ніхто не знав. У Юлиній сім’ї про це не говорили. Швидше за все, відвідування церкви стало модним у лавах колишніх комсомольців та комуністів, а тому й батько Юлі урочисто і регулярно з великим букетом квітів з’являвся у найвеличнішому київському церковному комплексі. Юля була вихована в такому ж дусі, тому відмовлялася розмовляти українською навіть тоді, коли університетські професори робили їй зауваження.

– Іван Андрійович є справді цікавим викладачем. Він дуже любить свій предмет, – втрутилася Катя.

– Так, він патріот! – перебив Катю Нестор. – На його думку навіть Ісус Христос був українцем, – засміявся він.

– Ну, ясно, – сказала Юля і, махнувши своєю дорогою сумочкою, різко розвернулась на підборах. – Ну що, ж ведіть мене до цього професора!

І троє студентів рушили до аудиторії, де вже почався семінар…

Професор Войцеховський зайшов у переповнену аудиторію. Іван Андрійович не був типовим університетським професором. Попри свій п’ятдесятирічний вік він прожив життя, відмінне від більшості викладачів університету. Закінчив консерваторію і за освітою був музикантом. Кілька років поспіль грав у оркестрах, і саме музика привела Івана Андрійовича з невеликого провінційного галицького містечка до Києва. З часом Іван Андрійович збагнув, що уже досягнув власних вершин у музичному мистецтві, тому прийняв рішення стати журналістом. Потім перейшов на роботу у державний сектор і за шістнадцять років став державним службовцем першого рангу, високопоставленим чиновником. Але історія завжди манила його до себе. Навіть перебуваючи на державній службі, Іван Андрійович намагався допомагати науковцям. Зокрема, він організував експедицію Десною з Чернігова до Києва на дракарі. Це була копія середньовічного човна, яким користувалися війська руських князів. Іван Андрійович витратив чималі гроші на придбання першого в Україні телекерованого підводного апарату, який дозволив українським морським археологам детальніше вивчати дно Чорного моря. Фінансував видання книг про історію та археологію. Його надзвичайно вабили ці науки. І уже у зрілому віці Іван Андрійович, закінчивши історичний факультет Київського університету ім. Т.Шевченка, прийшов працювати на кафедру світової історії. Він був цікавим викладачем і щирим українцем. Досить часто він в розпачі вигукував на лекціях: «Ну чому вам більше подобаються піраміди Єгипта, Майя, древня Греція і стародавній Рим? Чому ви не цікавитесь історією рідної землі? Ви ж навіть не знаєте, яке у нашої землі багате минуле!» Якось на лекції він запитав студентів, чи знає хтось про Кримські піраміди, або Змієві вали. В аудиторії виявився лише один хлопчина, який ледь пригадав якусь легенду про змія, тому Іван Андрійович на радощах відразу поставив студенту «відмінно» за увесь семестр.