Ігор Курус - Знайти Атлантиду. Подорож у безодню

Відомо, що Київський університет нині є одним із найпрестижніших вищих навчальних закладів в Україні, і вчитися тут – по-справжньому круто. Тому й не дивно, що нерідко сюди вступають діти «крутих» батьків, і цілком зрозуміло, що не кожне чадо щиро мріє здобути справжню освіту. Більшість із них просто числяться серед студентів, так, ніби стоять у черзі за дипломом, а вона триває довгих 5 років, тому кожному доводиться хоч декілька разів на рік відвідати університетські приміщення, щоб нагадати про себе адміністраторам. Правда, серед багатотисячного студентства Київського університету є й такі, що здобувають знання з радістю. Їх, можливо, менше, хоча саме вони забезпечують престиж університету. Але такий високий статус навчального закладу було досягнуто не одразу, адже колись він був заснований як черговий університет Російської Імперії для того, щоб русифікувати місцевих і запровадити у місті потрібні для влади настрої. Але чомусь завжди виходило так, що саме тут зароджувалися перші українські гуртки, товариства та рухи, і саме студенти нерідко очолювали боротьбу за відновлення української державності та захисту української культури і мови. І саме червоний корпус є символом і гордістю університету, адже тут вчаться студенти найпрестижніших філософського, історичного та юридичного факультетів.

Цього ранку метушня довкола кавових машин, які, наче бійниці замків, оточили студентську площу університетського Януса, була особливо гамірною. Незабаром розпочиналася сесія, а тому шанувальники відпочинку не наважувалися прогуляти заняття: треба ж скласти іспити, а відвідування лекцій і семінарів дає змогу максимально спростити складання сесії. Тож цього ранку студенти пили каву, курили, обіймалися, хизувалися, обговорювали щойно припарковані біля переходу дорогі автівки – усе як зазвичай, але кожен час від часу поглядав на годинник і масивні дубові двері червоно-чорного фасаду університету.

Катя і Нестор стояли неподалік і також обговорювали подальший день, хвилюючись, що сесія буде дуже важкою. Це був перший рік їх студенства, тому обидва відповідально ставилися до навчання і хапали кожне слово мудрих професорів. Катя хвилювалася особливо, адже, приїхавши на навчання з Тернопільщини й отримавши бюджетне місце, вона прагнула здобути гідну освіту, потім – омріяну професію, й допомагати батькам-фермерам. Вона дуже пишалася бути студенткою університету, де вчилися Михайло Драгоманов, Володимир Винниченко, Михайло Грушевський, Михайло Булгаков і багато інших уславлених та успішних людей, і тому їй було страшно навіть припустити, що сесія може завершитися невдачею, адже для вступу до університету мрії було витрачено дуже багато зусиль. Катя ніяк не могла підвести батьків, які нічого не шкодували для мрії доньки.

Катя була надзвичайно миловидною дівчиною з глибокими блакитними очима. Її злегка кучеряве каштанове волосся завжди було заплетене в косу, і ця зачіска найточніше визначала характер дівчини, бо першокурсниця завжди намагалася бути охайною й організованою. Як до навчання у Києві, так і під час нього, вона прагнула якомога частіше відвідувати бібліотеки, театри й музеї, й загалом активно займалася самоосвітою. Тож не дивно, що з нею завжди було приємно поспілкуватися. Але її чомусь по-особливому тішила компанія Нестора – поруч із ним було затишно і комфортно.

Нестор був скромним, невисокого зросту юнаком в окулярах. Його зачіску завжди можна було впізнати здалеку – неслухняне волосся пшеничного кольору стирчало навсібіч, і нерідко скидалося на звичайний сніп, жартома причеплений до голови хлопця. Зазвичай одягнутий у костюм, сорочку і краватку і з набитим книжками наплічником, він теж був частим відвідувачем бібліотек і музеїв, концертів і галерей. Нестор також переїхав до Києва, сам був родом з Дніпра. І хоча він не так переймався за оцінки, як Катя, адже батьки оплатили його навчання на контрактному відділенні, але йому таки подобалося вчитися, а особливо цікавою була для нього історія, тому він відвідував бібліотеки і намагався цікавитися усім, що було пов’язано з минувшиною України. І хоча однокурсники могли трохи не ображаючи пожартувати з нього, але ніколи не втрачали поваги, адже в будь-який час Нестор міг прийти на допомогу в навчанні. І хоча гроші у нього, як то кажуть, водилися, він не засиджувався в барах і не спускав їх на випивку та гулянки. Інколи навіть батько Нестора, який заробив свій капітал з продажів металобрухту, жартував із сина: «Чого ти вчепився у ці книжки? Дивись, я з трійками став людиною, а мій однокласник-відмінник Микола Нечуйвода сидить на ставці в школі і не може навіть з Дніпра виїхати, щоб подивитися світ! А ти живеш у центрі Дніпра, подорожуєш, уже в кількох країнах Європи був, вчишся у найкращому університеті!..» Та Нестор, відволікшись від читання і час від часу поправляючи на носі окуляри, починав переконувати батька, що часи змінюються і майбутнє за освіченими людьми, і взагалі просив не лізти в чуже життя… Адже хлопець уже будував свої плани, і, неабияк захопившись Києвом, будь-що хотів залишитися у столиці, подалі від батьків.