Ігор Курус - Знайти Атлантиду. Подорож у безодню

Так от, Нестор і Катя товаришували. І хоча дівчина була вродливою але Несторове серце належало іншій – його викрав лихий Амур десь перед Новим роком, якраз під час зимової сесії, і воно досі невиліковно щеміло. Якось поспішаючи на черговий іспит, десь у коридорах того ж таки університету хлопець побачив незнайомку, яка згодом виявилася його однокурсницею. Так сталося, що до цієї миті він ніколи не бачив її на заняттях, проте лише один випдковий погляд лишив хлопця спокою й викликав якесь дивне, досі незнайоме відчуття…

– Ну що – по каві? – запитала Нестора Катя.

– Часу малувато… Але чому б і ні! – погодився хлопець. І вони швидко рушили до черги біля однієї з кавових машин…

Помахуючи новою сумочкою від популярного французького кутюр’є, до пішохідного переходу, що веде від парку Шевченка до університету, самотньо йшла дівчина. Сьогодні вона була в задумі й зовсім не звертала уваги на навколишній світ, на юрбу студентів, які, мов горобці, то кучкувалися у зграйки, то розліталися у вільному просторі. Їй було байдуже і на всю ранкову метушню, і на густий запах кави, що заполонив простір майданчика Януса, хоча цей аромат пробуджував спрагу багатьох перехожих… Вона ж ішла ніби приречено, не звертаючи увагу на буденні дрібниці – поспішала на семінар.

Юля була з родини багатих донецьких чиновників, які переїхали у столицю кілька років тому. Вродлива, довгонога, весела і дотепна темноволоса дівчина з карими очима. Її можна навіть назвати безтурботною, адже вона більше подорожувала, ніж відвідувала лекції – кожна її поява в університеті чи поблизу університету закінчувалася розповідями про подорожі, дорогі бутіки, яхти, авто і нові «одьожки». Так, вона була однією із тих, хто не вчився в університеті, а, як то кажуть, просто стояв у черзі за дипломом. Її не цікавили лекції і семінари. «Папа все вирішить», – відповідала Юля на претензії з боку методистів кафедри. І справді, її батько, який обіймав якусь посаду у Міністерстві вугільної промисловості, таки «вирішував». Не те щоб Юля була абсолютно дурною – вона щиро ненавиділа університет, Київ і загалом усе українське. Вона мріяла якнайшвидше переїхати куди-небудь в Лондон, Нью-Йорк чи, на крайній випадок, в Москву. Разом із тим, Юля не була «цокалкою» – однією з тих модниць, які ходили в університет тільки для того, щоб похвалитися новим вбранням, і, якось запізнюючись на лекцію, розносили гучний стукіт підборів тихими університетськими коридорами. Юля була розумною, але розбещеною дівчиною. Вона була недосяжною для своїх однокурсників і спілкувалася лише з крутими хлопцями та іншими представниками «золотої молоді». Нерідко з її уст лунали принизливі жарти і насмішки у бік інших, і навіть коли хтось із однокурсників закидав їй, мовляв, дивись, колись і дніпропетровські були круті, а де вони тепер, то Юля спокійно відповідала: «Донецькі – не дніпровскі! Ми назавжди!». Вона по-справжньому знала, чого хоче. Батька цікавили лише гроші, а мати, родом із якогось села Ростовської області, так захопилася красивим столичним життям, що в усьому намагалася потурати дочці. Вона бачила Юлю справжньою принцесою, не менше, і дівчині хотілося нею бути, і щоб життя було як у кіно, щоб усе було красиво, легко, весело і безтурботно. Ну і, звичайно, принц на білому коні… Ні, швидше у білому лімузині… І бажано, не в одному… Після вступу до університету батьки подарували Юлі квартиру у центрі Києва. А за складену зимову сесію – авто. І хоча Юля не мала водійських прав, на вимогу матері за нею був закріплений водій і машина супроводу. Тож коли дівчина вирішувала таки відвідати університет, то з’являлася з цілим кортеджем, як президент. І загалом їй було байдуже, яка сьогодні лекція, семінар чи екзамен.

Сьогоднішній день не задався для Юлі з самого початку. Вона вкотре посварилася з батьком. Дівчина ще з жовтня минулого року вимагала, щоб тато перевів її з цього «сільського» київського університету до Лондона. Юля хотіла виїхати у столицю Великої Британії, бо туди поїхали більшість дітей донецької еліти. І хоча їхні батьки ненавиділи Європу, діти все ж прагнули туди… в капіталістичний світ. Не можна сказати, що і Юлю приваблювали високі європейські цінності. Але мода є модою! Разом із тим, саме в Лондоні жив Генрі – хлопець, з яким вона познайомилася на Мальдівах. Генрі був надзвичайно привабливим юнаком з багатої англійської шляхетної родини, і це неабияк подобалося Юлі, адже в неї з’являлася можливість хоча б трішки наблизитися до англійської корони, до мрії про безтурботне і красиве життя принцеси. Тому Юля тиснула на батьків, змушуючи їх відправити її на навчання до Лондона. Вона хотіла бути ближче до Генрі й жити в Європі так, як живуть багатії в Англії та Америці.