Ігор Курус - Знайти Атлантиду. Подорож у безодню

© © І. Ф. Курус, 2020

© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2017

Спочатку чорні хмари вкрили чисту блакить неба, а потім налетів шквальний вітер, який був настільки сильним, що міг би легко вирвати дерева з корінням… Раптом вона відчула, ніби провалилася просто до безодні… Щойно дівчина отямилася, у повітрі відчулися запахи квітів і трав, навколо лунали спів пташок і дзюрчання води, а розплющивши очі, вона побачила незвичайний, дивний світ, сповнений різнобарв’я дерев і кущів. Усюди панувала життєдайна краса природи… «Наче рай», – промайнула блискавкою думка… Екзотичні пташки пурхнули з гілок дерев, а слідком за ними у просторі розсипалися різнокольорові метелики. Легкий вітерець, який навіював теплі пахощі морської вологи, викрав цю думку і поніс у далечінь… Вона відчула ледь помітний доторк чогось гарячого і яскравого на обличчі… Раптом знову налетіло щось чорне, ніби найтемніша ніч, і якась невідома сила підхопила її і кудись понесла, перекидаючи і перевертаючи у довгій чорній трубі, наче на стрімкому атракціоні в аквапарку… Попереду засяяло світло…

Розплющивши очі наяву, дівчина побачила ранкове сонячне проміння, яке пробилося крізь ледь помітну шпаринку між шторами в її спальні. І лише після того, як вона перелякано роззирнулася, прийшло усвідомлення, що вона лежить у своєму ліжку… Годинник показував восьму ранку, а отже саме час прокидатися, тому дівчина швидко вистрибнула з-під ковдри і побігла до ванної кімнати. Зиркнувши на своє відображення у дзеркалі, вона побачила цівку поту на своїй скроні, й, вмиваючи обличчя, прагнула вже вкотре зрозуміти, що ж це з нею трапилося.

– Потрібно кудись втекти… В якусь екзотичну і теплу подорож, – подумала вона…

Цієї весни Київ був як завжди неперевершеним, проте по-справжньому особливим він буває у травні і на початку червня, коли зелені барви вкривають місто, а піраміди каштанів, наче свічки на розлогих химерних канделябрах, розпускаються в буйності цвітіння… Природа, намагаючись хоч якось захистити місто від кам’яних мурів, ніби відвойовувала собі простір і людську увагу, так і манячи до себе весняним квітом. Скрізь панувало тепло, і здавалося, ніби радісне передчуття літнього відпочинку витало у повітрі…

Як завжди навпроти Червоного корпусу Київського університету гуртувалися студенти. Хтось чекав зеленого сигналу світлофора, кваплячись на чергову пару. Хтось навпаки не поспішав на студентські лави і, потягуючи свіжу каву всуміш із сигаретним димом, щосили намагався дочекатися обідньої пори. Атмосфера навпроти Червоного корпусу зазвичай була веселою і безтурботною й лише зрідка – під час сесії – доволі тривожною. Напевне, цей майданчик варто було б якось назвати на честь бога Януса – покровителя входів і виходів, початків і кінців… І хоча для більшості він відомий як символ дволикості, лицемірства і лукавства, але ж насправді саме це божество було одним із найдавніших богів римлян: вони зверталися до нього з проханням вирішити суперечки, отримати впевненість в успіху на початку і при завершенні справ. Так і тут, попиваючи каву, кожен із студентів намагався знайти власний підхід до граніту науки. Швидше за все, до Януса тут нікому не було особливого діла, проте місце навпроти центрального входу у головний корпус Київського університету завжди було людним і жвавим, як давньоримський форум. Як і там у свій час, так і нині на студентській площі могли вершитися долі. Хтось закохувався, а хтось розлучався. Хтось вихвалявся, а хтось ображено бурмотів собі під ніс, похиливши голову… Хтось сварився, а хтось лагідно заспокоював друга… Хтось вчився… Хтось намагався вчитися… Хтось просто ходив – або в університет, або довкола нього… Хтось усе ігнорував… Уся палітра почуттів та настроїв, зосереджена на невеличкому шматку землі, вела у майбутнє, і це майбутнє могло було різним…

А от Парк Шевченка був зовсім іншим. Тут ніколи не було метушні, а могутні дерева додавали цьому місцю особливого затишку. Наче острівець спокою серед хвилюючого моря автомобілів та будинків, парк Шевченка дарував радість часткової втечі від міста, яке своїми висотками і проспектами мчало кудись у невідоме майбутнє.

На відміну від університетського корпусу, який налаштовував на робочий лад і змушував до постійного руху, парк Шевченка приваблював можливістю перепочинку, тому студенти часто піддавалися цій спокусі і замість занять йшли в парк, щоб розслабитися чи побешкетувати. Інколи могло навіть здатися, що мудрий Тарас, який охоплював очима увесь цей люд зі свого п’єдесталу, міг би ожити й гучно виголосити ще кілька гнівних, але водночас справедливих поезій. І, скоріш за все, вони були б ще більш жорсткими, але дива не відбувалося, тому великий український поет нерухомо спостерігав за своїми нащадками, навіки застигши в камені і сумно опустивши донизу важкі вуса… А може тихо посміхався, згадуючи себе молодим…