Ігор Курус - Знайти Атлантиду. Подорож у безодню

Іван Андрійович завжди з болем говорив, що світовій науці байдуже до України. Вчені сформували собі картину світу і дотримувалися цієї догми, незважаючи ані на нові відкриття, ані на нові беззаперечні докази, ані на можливості нових технологій у вивченні минулого. Складалося враження, що більш могутні країни спочатку написали її під себе, а потім нікого не підпускали до її зміни. І хоча написана історія не завжди правдиво відображала минуле, усе нове в історії чи археології, що могло порушити досягнуту вченими історичну константу, відкидалося і заперечувалося. Але Іван Андрійович не здавався! Ще раніше він почав видавати туристичні путівники, адже був переконаний: якщо Україна не цікава світовій науці зараз, то вона стане цікавою тоді, коли звичайні мандрівники і туристи дізнаватимуться про неї більше, саме тоді усі зможуть гідно оцінити історичне минуле нашої батьківщини.

У цих путівниках Іван Андрійович розмістив хронологічну таблицю, яка давала змогу зіставити події на території сучасної України з ключовими подіями у світі. Так, читач міг зрозуміти, що коли у 1037 році у Києві було побудовано Софіївський собор, то, для прикладу, на Британських островах король Гарольд І об’єднав під своєю владою всю Англію. І в цей же рік помирає відомий арабський лікар і філософ Ібн Сіна (Авіценна). Такими паралелями Іван Андрійович намагався включити історичні події, які відбувалися на території сучасної України, у контекст світової історії хоча б на публіцистичному рівні. Та цього, звичайно, не знала ні Юля, ні інші студенти…

Професор щось шукав у своєму комп’ютері. І поки він розмірковував, з чого почати, щоб встигнути до кінця заняття донести свою версію вимогливим «суддям», студенти пошепки обговорювали шанси на успіх у студентки й у професора. Незабаром аудиторія вже нагадувала справжній бджолиний вулик і просто «гула». У своїх здогадках студенти розділилися на три групи: скептиків, які не вірили в успіх професора, оптимістів, які були впевнені, що професор буде переконливий, і тих, хто не міг віддати перевагу жодній із сторін. Вони вагалися від наведених аргументів, і схилялися то до одних, то до інших.

Тільки Юля і Нестор виділялися з цього різнородного багатоголосого хору. Юля намагалася насолодитися моментом слави й уваги, а Нестор насолоджувався Юлею. Дівчину опанували дивні почуття, хоча в принципі вона нічого й не відчувала, і витала десь між столом і стелею. Вона навіть не реагувала на есемески, які розривали її телефон, і їй уже було байдуже, чим закінчиться ця суперечка. Вона не знала, що на неї чекає, як вона має на це реагувати, і просто літала в думках…

Нестор невідривно дивився на Юлю. Спершу він хвилювався за неї, тепер – милувався. Нестор не розумів, де він, що тут робить і взагалі, чому усі дивляться на Юлю. Серце гучно гримало, в голові паморочилося… Він почав ревнувати увесь світ до неї: єдиної і найчарівнішої, кароокої і блідолицьої, гордої і беззахисної…

Несподівано Нестор відчув поштовх в бік. Це була Катя, яка намагалася повернути його до життя. Каті Юля не сподобалася від самого початку. Горда, холодна, самовпевнена, самозакохана і навіть в чомусь вульгарна Юля справляла на неї суто негативне враження. Катя була з тих, хто вважав Юлю звичайною вискочкою, яка затіяла цю суперечку лише для того, щоб привернути до себе увагу, тож не дивно, що у цій суперечці дівчина вболівала за професора, навіть більше – їй усім серцем хотілося, щоб професор переміг. Вона хотіла дочекатися того моменту, коли ця вискочка не виконає умов парі і відмовиться від експедиції.

– Чого ти на неї витріщився? – запитала Катя у Нестора. Але хлопець не відповів – дивився на Юлю, наче під гіпнозом. Так дивляться кролики на пітона перед смертю.

– Ти що, закохався? Несторе… – впівголоса заговорила дівчина. – Ти що, закохався у цю донецьку вискочку?

Складалося враження, що Катя почала його ревнувати, не зважаючи на те, що між ними не було аж надто близьких стосунків… Але дівчина завжди намагалася бути поруч. Він був цікавим, врівноваженим хлопцем і навіть чимось нагадував її батька. Катя ще не розуміла, що саме так вабить її до цього юнака, але, усвідомлюючи ситуацію, вона відчула щем у грудях. Вона відчула, ніби щось втрачає, ніби щось дуже близьке для неї кудись зникає! Вмить її горло пересохло, а на очі накотилися сльози. Вона почувалася розгубленою.

– Що з ним відбувається? Чому він став якимось не таким? – пульсувала думка в голові.