Марія Ткачівська - Обережно, діти!

– То ви на нас не сердитеся?

– Аніскілечки! Якби не Настка, не було б і шуму.

– А город?

– От з городом таки переборщили. Нічого. Аби здоров’я, наступного року надолужимо.

Я не знав, що таке переборщили, але розумів, що щось недобре.

Дід дістав із полиці товстелезну книжку «Літаки і їх конструкції». Мої пальці прилипли до книжки. Я гортав сторінку за сторінкою.

– От якби у мене був такий! – показав я на малюнок.

Дід підвівся, пішов до дверей і зник десь у коридорі. За якийсь час двері відчинилися, і дід тримав у руках справжній модельний літак. Майже як на картинці.

– Вааау! – не стримався я. – Звідки у вас це?

Виявляється, дід Орко був конструктором. Багато років він працював у конструкторському бюро. Тільки на старість повернувся в Данилівку. Він тут народився. Його дружина захворіла, і їй порекомендували переїхати до села. На жаль, це також не допомогло. От тепер він так і живе тут, серед своїх книжок, у своєму світі. Йому байдуже, що його ніхто не розуміє.

Я вирішив, що приходитиму до діда Орка щодня. Ще я вирішив, що вже не хочу бути бухгалтером, як Богданів тато, а конструктором, як дід Орко.

Сьогодні я швидко ліг спати. Це не означає, що швидко заснув. Я просто лежав із заплющеними очима і мріяв.

Мрія про літаки зникла після того, як Павло постукав у вікно.

– Виходь! Скоро обід!

Анетці пощастило: в неї є собака. Колись у неї була ще й кішка. Маня. Вона була біла й пухнаста. То клубок ниток стягне з дивана, то на шторі погойдається. От тільки коли втомиться, лягає і муркотить. Вона навіть бублики їла. Не вірите? Мені Анетка розповідала. Якось бабуся з Анеткою пили чай з бубликами. Мурка підійшла до столу, підняла голову й тихо нявкнула.

– Певно, бублика захотіла, – подумала Анетка.

Вона кинула Мані шматочок бублика. Кішка спробувала надкусити і зрозуміла, що бублик їй не по зубах. Вона пішла на кухню, поклала бублик у блюдечко з молоком, а сама лягла поруч. Коли бублик розмок, витягла його з блюдечка і з’їла.

Маня завжди була в центрі уваги. Анетчина бабуся навіть дозволяла брати її в ліжко.

Бровка їм подарував дядько Василь. Дядько живе в місті й іноді приїжджає їх провідати. Анетці Бровко відразу сподобався. Але не Мані.

Щовечора, коли Бровко лягав спати, Маня вистрибувала йому на морду й відразу втікала, щоб уникнути помсти. Такі вони, жінки! Одного разу Бровкові урвався терпець. Він вирішив поквитатися. Собака почав доводити кішку до істерики. Коли Маня підходила до своєї тарілки, щоб поїсти, Бровко підбігав і пісяв прямісінько в тарілку. Коли киця лягала спати, він підбігав, піднімав лапку і пісяв їй на голову. Маня не знала, що робити. Коли Бровко в чергове хотів їй помститися, вона вирішила піти з дому. Тепер Бровко нудьгує і не знає, куди подітися. Він часто лягає біля килимка, на якому спала Маня, і чекає. Чому, щоб скучати, треба обов’язково розійтися?

Анетка була справжнім хлопчиськом. Це в неї від старшого брата Тараса. Вона навіть виглядала як хлопчик: коротке волосся, на голові картузик, носила хлопчачі штани й кеди. Коли Анетка була мала, вона завжди пленталася за хлопчиськами, з якими водився її брат. Вона подавала м’яча, коли хлопці грали у футбол, коп а ла черв’яків, коли хлопчаки йшли рибалити, і навіть насиляла черв’яків на гачки. Анетка нічого не боялася. От тільки ім’я у неї було якесь не таке. Це її так тато охрестив, коли приїхав із Москви, перед тим як Анетка народилася. Вона сама розповідала. «Або Анетка, або ніяк», – поставив тато ультиматум. Бідна Анетка. Я уявив собі, що вона могла називатися «Ніяк», і мені її стало шкода. «Тоді бабуся місяць нічого не їла і не розмовляла з татом. Казала, щоб забирався назад до своєї Москви», – розповідала Анетка. Я не знав, куди саме йому треба було забиратися. Знав тільки, що мати свою Москву, це, мабуть, круто.

Тараса я бачив рідко. Сьогодні субота, і Тарас та його компанія з’явилися на нашій вулиці.

– Ну як, малявки?

– Ми – не малявки, – випрямив спину Павло.

– Хто б казав?! – Степан, Тарасів друг, оцінив кожного з нас від голови до ніг і скривив губи. – Ану, іди сюди! – Степан сам підійшов до Павла, торкнувся до його м’язів, потім порівняв зі своїм мізинцем і констатував: – Як у горобця під коліном.