Марія Ткачівська - Обережно, діти!

– Чого ти на чужих чоловіків дивишся? – захищався я далі.

– Тому що ти більше говориш, ніж робиш. З тобою доробишся. Замість того, щоб пошкодувати мене, ти ще більше запрягти хочеш, – заклала руки в боки Ксенька.

– Усі ви, жінки, однакові, – зітхнув я і обернувся до своєї грядки.

Я зрозумів, що з Ксенькою сперечатися годі, і вирішив працювати далі. Куди мені було діватися? Мені вже пекла спина, начебто на ній почалася пожежа.

– Геееей, народ, може б ми додому йшли? Сонце вже високо.

– Тільки десята година, а ти кажеш високо, – примружила око Анетка, дивлячись на сонце.

– У тебе нема годинника. – Я виправдовував свою нетерплячість.

– Я розуміюся за сонцем, – підняла ще вище голову Анетка й покрутила губами. – Це, звичайно, не всі вміють…

– І я вмію, – підступила до неї Ксенька, рада, що можна перепочити.

– Це вміє тільки Анетка, – прокинувся зі своєї грядки Бред Піт – Павло. – Анетка вміє все!

Це мене почало дратувати.

– Ну то скажи, яка зараз година? – перепитала Анетка Ксеньку.

– Десята, – повторила Ксенька.

– А скільки хвилин?

– Так сонце сліпить, що хвилини прочитати не можу, – боронилася Ксенька.

– Ха! А я можу! П’ять по десятій, – крутила Анетка.

– О, і я вже бачу хвилини, – уточнила Ксенька.

– Гей, ви! Зараз тільки дев’ята, – вирішив я припинити дискусію.

– Ти ж не розумієшся на сонці, – цмокнула скептично Ксенька.

– Зате я розуміюся на годиннику, – відповів я і показав на свою ліву руку.

– У тебе неправильний годинник, – похитала головою Ксенька.

– Сама ти неправильна. Зараз тільки дев’ята. Ой, дивіться, дід іде!

Справді, до нас прямував дід із палицею в руках.

– Я вам зараз покажу! Ото паскуди! Що ви там робите?!

Наші великодушні плани було розбито вщент. Хіба я знав, що між рядками картоплі росла квасоля і буряки? Хіба ми могли передбачити, що трава між цибулею була морквою, а виполоти часник для Ксеньки означало «висмикати часник»? Навіть завбачлива Анетка не могла спрогнозувати, що дідові Оркові не треба було рваних корнішонів.

Чомусь усе завжди закінчується забороною на телевізор, кутком і домашнім арештом. Невже дорослі не можуть придумати якихось інших покарань? Наприклад, не їздити верхи на теляті. До речі, непогана ідея!

Я довго човгав ногами перед порогом. Мені було соромно. Так, як буває тоді, коли скажеш мамі, що не вмикав комп’ютер, а ти добрі три години грав у перегони. Ні, мені було ще більше соромно.

Я постукав так тихо, що мій стукіт не вловив би навіть кажан, який вловлює коливання повітря у двісті тисяч мегагерців. Мої руки перетворилися на два кістяки від скелета, і я не міг відчинити двері. Дід Орко сидів за столом і читав газету.

Я ніколи не думав, що дід може читати. Думав, він цілий день лежить собі на ліжку і дивиться телевізор. За його спиною – вся стіна в книжкових полицях, які гнуться від книжок. Навіть самої стіни не видно. Мені здалося, я потрапив на якийсь незрозумілий острів.

Замість «добрий день» я свиснув:

– Огоооо!

– Ну, проходь, сідай, – підвів очі дід Орко. – Нумо знайомитися. Я – Орест Ковальський. А ти – Марко! Правда?

Дід сказав за мене майже все.

– Правда. А чому вас кличуть Орко?

– Так люди звикли, а я не заперечую.

– Я ніколи не думав, що у Вас стільки книжок! І Ви їх всіх прочитали?

– Майже всі. Я люблю читати.

– А я більше люблю грати на комп’ютері й дивитися телевізор.

– І то треба.

– Справді?

Я вперше побачив людину, яка на моєму боці. Крім мого діда, звичайно.

– Звичайно. Комп’ютер потрібен теж. На ньому можна багато конструювати.

Я краще люблю просто грати. Я дідові цього не сказав.

– А де я візьму комп’ютер?

– У мене, – спокійно відповів дід Орко.

– У вас є комп’ютер? – я не хотів би бачити, як виглядали мої очі. – І ви також граєте в гонки?

– Ну, не цілком в гонки, але комп’ютером користуюся. Хочеш, покажу. Ось!

На столі в діда лежав «Асус». Я підійшов ближче. Я вже сто років не бачив комп’ютера!

– Клас! А в мене вдома тільки один комп’ютер на всіх, і я завжди мушу чекати, поки мені дозволять за нього сісти. Зате як до нього дориваюся, мене може відірвати тільки моя старша сестра. Тут, у Данилівці, у мого діда нічого нема, крім телевізора. І то через ту історію з фарбою мені заборонили і його дивитися.

– Приходь до мене, – спокійно запропонував дід.

– До вас?

– Чому б і ні. А ту історію з фарбою – забудь! Звичайнісінькі дитячі вибрики.