Марія Ткачівська - Обережно, діти!

Увечері мій дід Мартин розповів мені, що в діда Орка колись була сім’я. Кілька років тому в нього померла дружина. Він так сумував за нею, що важко захворів. Сусіди знайшли його непритомного біля криниці. Викликали «швидку» і врятували.

Вночі мені знову снився дід Орко. Цього разу безпомічним і тихим. Я допомагав йому нести воду. Дід утішився і навіть запропонував мені цукерку. Цукерки я не взяв, зате вирішив завжди допомагати дідові.

Наступного дня ми вирішили посапати дідові город. Жоден із нас не мав у цих справах досвіду, але мав бажання.

Ми домовилися зустрітися о сьомій ранку біля дідової грабини. Я цілу ніч не спав: боявся проспати. Заснув тільки під ранок. Прокинувся від того, що щось дзенькнуло у вікно. Це був Дмитрик. Він жбурляв у шибку маленькі камінчики. Я глянув на годинник і мало не зімлів: сьома тридцять три! Я швидко натяг на себе штани й вибіг на вулицю. Про вмивання не було навіть мови. Зуби я вже два тижні не чистив. (Треба буде про всяк випадок почистити, бо буду ходити беззубий, як Павло. Правда, у нього молочні випали, а в мене вже постійні є.)

Усі чекали на мене вже півгодини. Я опустив очі і не знав, що сказати.

– Я так і знала, що проспиш, – прокоментувала Ксенька.

– Нічого ти не знала, – боронився я.

– Досить сваритися! – втрутилася Анетка й смикнула Ксеньку за лікоть. Ходімо краще до роботи!

Ми знову тихенько пробралися крізь грабину, шмигнули поза хату і – в город. Іти по стежці якось не пасувало: дід міг би нас помітити.

А якби знав про наші добрі наміри – це не було б сюрпризом.

Ксенька мало розумілася на грядках, зате Анетка – майстер на всі руки.

– Почнімо з картоплі, – скомандувала вона.

Я не знав, де картопля, а де цибуля. Я вмів розпізнавати тільки тоді, коли бачив на тарілці. Цибулю я не їм. Вона – не мій смак. Для чого люди її садять?

– То не біда. Зараз навчишся, – заспокоїла мене Анетка.

Я не мав наміру ставати її учнем, але діватися було нікуди.

– Ось це – картопля. Її не чіпай. Все інше – треба виривати. Зрозумів?

Звичайно, зрозумів. Хіба я тупак? Павло з Дмитриком взялися до цибулі. Анетка вирішила бути старшою. Ми не заперечували. Найбільше вона хвалила Павла. Теж мені Бред Піт!

Якби ви знали, як важко полоти! Мої руки ніколи такого не робили. Я вже потай давав собі слово, що буду вчити математику, лиш би не працювати на городі. То була якась дуже неслухняна трава. Я ледь висмикував її з землі. На іншій грядці стогнали Павло з Дмитриком. Ксенька сказала, що краще допомагатиме Анетці наглядати.

– Ти ж ні в чому не розумієшся, – відганяла її від себе Анетка. – Краще йди й виполи часник.

– Не можу. В мене болять руки.

– Думаєш, Анетчині не болять показувати? – став на захист Анетки Павло. – Я буду їй допомагати.

– Дивись, я і для себе грядку взяла, – виправдовувалася Анетка. – Буду огірки зривати.

– Я також хочу огірки, – простогнала Ксенька. – Я не хочу полоти.

– То тільки старші вибирають, – сказала Анетка і зробила з великого гарбузового листка таріль. – Треба знати, як це робиться. А ти не знаєш. Це відповідальна робота. Знаєш, як ці огірки називаються?

Ксенька похитала головою.

– Ніжинські корнішони, – компетентно пояснила Анетка.

– А чому вони так називаються, знаєш? – заклала руки в боки Ксенька.

– Тому що вони мають ніжки. Але я тобі не покажу, бо в тебе інша робота.

Анетка нахилилася над грядкою й почала зривати малюсінькі огірочки.

– Рвати легше, ніж полоти. Я краще йду до тебе, – не відчіплялася Ксенька.

– Це називається не «рвати», а «вибирати огірки» і потребує компетентного ока.

Ксенька зрозуміла, що в неї нема шансів, і пішла на свою грядку.

– Ну як, хлопці? Йде робота? – підійшла вона до мене і прискіпливо глянула на мою роботу. – Щось надто повільно просувається.

– Здається, це все-таки жіноча робота, – спробував виправдатися я.

– Чоловіки не повинні ділити роботу на чоловічу й жіночу. Дивись, Василь Тимків сам город обробляє, а його Нінка тільки в хаті сидить і телевізор дивиться. А Вікта Славкова цього року навіть на курорт їздила. А я тут з вами на грядках мушу працювати, – витирала чоло Ксенька.