Мария Ткачивская - Обережно, діти!

Мене звати Марко. Мені вісім років. У мене скоро буде кішка. Принаймні мама казала, що подумає. Вона вже п’ять років думає. Тепер моє майбутнє виглядає трохи веселіше. Хоча моя найбільша мрія – це собака. Я йому навіть ім’я придумав – Моцарт. «Уяви собі на сьомому поверсі собаку», – щодня тлумачить мама. А я уявив – і нічого. Навіть відчув себе, як у раю! «А хто буде щодня зранку її вигулювати? Знаєш, о котрій годині треба вставати? О шостій. А я о сьомій тебе до школи добудитися не можу». До школи – це зовсім по-іншому. От якби у мене був собака, мені б зранку ніколи не хотілося спати.

Моє улюблене заняття – комп’ютер. Моя мрія – грати на комп’ютері двадцять чотири години на добу. Ну, можна виділити шість годин на сон, п’ятнадцять хвилин на туалет, п’ять з половиною хвилин на їжу й годину на телевізор (бажано після п’ятої). Ще я хочу мати власний будинок, такий, як у Богданового дідуся. Із подвір’ям і величезною гойдалкою. Від басейну я б також не відмовився. Мама каже, що в місті це складно. Якщо для Богданового дідуся це не складно, то й для мене не буде. А ще, коли в мене буде власний будинок, не треба буде Моцарта вигулювати. Хіба не перевага?

У мене є сестра Софійка. Найбільше мене дратує те, що вона мене випередила. Народилася перша. І тепер я не можу бути їй старшим братом. Я б із задоволенням помінявся з нею місцями, але вона не хоче. Їй тепер дванадцять, і тільки хлопці в голові. Вона висить на телефоні годинами. Мама навіть не лає її, бо, коли заходить до кімнати, Софійка відразу починає говорити про математику. Я підслухав, що дівчата збираються на якусь вечірку і що мають прийти хлопці із 8-Б. Я не донощик, але хотів на всяк випадок попередити маму. «Не заважай сестрі вчитися. У неї багато роботи! А тобі тільки дурниці в голові». Це мені дурниці в голові? Я вирішив не втручатися. Хоча все залишив під контролем. Мало що: ще в шостому класі заміж вийде. Я вирішив щоразу прибирати під дверима її кімнати. Здається, там уже впродовж року нема жодної порошинки. Зате я обізнаний з усіма Софійчиними справами. Та про це пізніше. І про Лінку теж. Давайте краще все за порядком.

А починалося все саме так…

Я міцно заплющив очі і відразу заснув. Скільки я спав – не знаю, хоча думаю, що доволі довго. Коли прокинувся, не міг збагнути, що за цей час могло трапитися. Навколо мене був справжній океан. «Хтось тут є?!» – спробував я оговтатися. Окрім ритмічного «тук-тук», мені ніхто не відповів. Я спробував обернутися. Це вартувало неабияких зусиль. Місця було зовсім небагато і, здається, жоднісіньких дверей. «Я не люблю зачинених приміщень, чуєте?!» Здається, ніхто не слухав. Невже про мене забули? Цього разу я спробував нагадати про себе ліктем. «Хтось мене чує?» По-чу-ли! Нарешті! Хтось легенько торкнувся до того місця, де щойно була моя рука. «Певно, мама», – подумав я. Мені відразу стало легко і приємно. Через якусь мить я відчув, як хтось намагався спіймати мене за коліно. «Гееей! Для чого такі грубощі?!» Спочатку я вирішив з’ясувати ситуацію, та швидко впізнав Софійчин «почерк» і передумав. Повернувся на другий бік і поринув у роздуми. Взагалі-то я вже знав, що в мене є старша сестра. Це мене чомусь аж ніяк не тішило. Краще б я був старший! Я ще не встиг тут освоїтися, а вже стільки стресів! Мені більше не хотілося ні над чим сушити голову, і я задрімав. Було тепло й затишно. Я спокійно погойдувався в м’якій воді і, здається, крізь сон відчував у роті свого пальця.

Тепер моє життя було просто клас! Плаваєш собі цілий день і гадки не гадаєш. Не встиг щось побажати смачненького, як мама поспішає тобі на допомогу. Шоколадки, цукерки, черешні без кісточок… Навіть бразильського горіха забажав, і його відшукали в новій крамниці «Делікатес». Привчають до екзотики. Єдине, чого не можу збагнути: чому мама так часто ласує солоними огірками?

– Мамі тепер треба добре харчуватися, – пояснював тато Софійці. – Братик мусить рости великим і здоровим.