Марія Ткачівська - Обережно, діти!

– Хто? – заверещала вчителька.

Мертва тиша. Цокотіли тільки мої зуби і відро, на якому я сидів.

– Хто? Я ще раз запитую! Може, хтось хоче попрощатися зі школою? – репетувала вчителька.

У мене міцні барабанні перетинки, але слабкі ноги. Мій зад повністю заліз у відро, і я вже не міг дихати. Я схопився обома руками за двері шафи й спробував на них повисіти.

Здається, я зрозумів, що таке служба порятунку. Я уже був готовий кричати SOS, якби не миша. Вона, мабуть, сплутала мої шнурівки з мисливською ковбасою. Шкарпетки я точно позавчора поміняв. Я хотів захистити свою приватну власність і не показати старшокласникам, що я боюся миші. Хіба я винен, що саме в той час на мене звалився віник? Я скрикнув ще раз.

Учителька подумала, що це скрикнув хтось на останній парті. Коли записка приземлилася в мене на чолі, я зрозумів, що ми маємо справу зі снайпером. Через дірку я бачив, як хлопець з останньої парти показав мені кулака. Я також побачив, як якийсь хлопець у футболці з написом на «Рембо» поліз під учительський стіл. У його руках був клей «Момент». Я його відразу впізнав: колись я приклеїв ним до підлоги татове взуття: довелося відрізати підошви.

Більше нічого я не бачив. Я відчував тільки, як чимраз глибше падаю у відро, але руками тримав рота. Я вже точно не дихав. Ото буде, як через років двадцять під час ремонту школи в цій шафі знайдуть мій скелет! За той час Лінка виросте, Софійка одружиться і мої комп’ютерні ігри перейдуть у спадок її дітям. Тільки не це! Я вже перейшов у гонках на фінальну погоню аж на шостий рівень! Мені залишилося тільки перестрибнути через міст і залишити позаду поліційні машини і два вертольоти.

Така напруга, як перед запуском комп’ютера. Я бачив, що вчителька стоїть біля дошки. Якби не миша, я б думав, що я у відкритій консервній банці. Було тільки чути, як миша гризе мої шнурівки. Скоро вона дійде до великого пальця. Я відчув, як мій зад торкнувся до дна відра, як відчинилися двері, і відро разом зі мною викотилося аж на середину класу. Я чув, як пищала вчителька, коли побачила мишу…

Хтось засміявся, потім – другий, третій… Зчинився галас. Учителька встала разом із стільцем.

Хіба я винен, що вона не любить мишей? Хіба я винен, що китайці вміють випускати якісний клей? Хіба я винен, що вчителька ніяк не могла пролізти з кріслом у двері… Що вона не могла пояснити директорові, чому вона не може встати з крісла… Що не знала, що за диверсант сидів у шафі… І чому в її кабінеті можуть водитися миші?

З того часу я більше ніколи не ховаюся в чужі класи. Я вперше зрозумів, що моя вчителька – класна. Вона ніколи не кричить (ну, майже ніколи) і не дає аж шість варіантів на контрольній. У неї в сумці зошити, а в голові – наші відповіді. Вона звертається до нас на ім’я і нікому не погрожує прощанням зі школою. Вона добра й терпляча, розумна й лагідна. Здається, я назвав майже всі позитивні риси людини із вправи № 58, яку ми напередодні виконували. Я так і сказав директорові.

– Ти кажеш правду? – поправив директор окуляри.

Якби я завжди казав правду, мені б на три роки заборонили комп’ютера, викинули б на смітник мій телевізор, а мобільник відіслали б назад фірмі «Епл». Цілком чесним може бути тільки Папа Римський, а я намагаюся бути просто вихованим. Іноді це мені навіть вдається.

На цей раз я вирішив реабілітуватися і навіть поприбирав у кімнаті. Мама казала, що це ніяк не схоже на прибирання. Але це вона так думає!

Відколи Лінка почала ходити, за нею треба весь час усе збирати. Вона залазить у шухляди й викидає звідти все, що бачить. А от поприбирати її не допросишся! Уся в мене! Вчора навіть залізла на тумбочку від телевізора, а звідти – у сервант. Тепер мамі треба зав’язувати й замикати все, що відкривається.

Найбільше Лінка любить гратися книжками. Ну це вже точно не від мене. Лінка розкладає книжки на підлозі, будує з них будиночки і кладе в них свої ляльки. Якби складала туди машинки, мені б подобалося більше.

Своїх дітей я так часто не заставлятиму прибирати!

Зранку я був у школі. До нас увечері мала прийти тітка Марина.

– Лінко, поскладай книжки в книжкову шафу, іграшки – в кошик!

Робити порядок Лінці хотілося так, як мені. Їй хотілося, щоб хоч хтось погрався з нею.