Марія Ткачівська - Обережно, діти!

– Ваше! – гордо підвівся я.

– Скажеш батькові, щоб негайно прийшов до школи.

Невже їй моєї думки замало?! Жінки! Хіба їм догодиш!

Увечері мама з татом щось довго з’ясовували на кухні. Єдине, що я добре розчув, що вдався в тата! Знаю, тато дуже пишався цим, хоча сьогодні чомусь це трохи приховував. Коли мама пішла спати, тато ще довго сидів у кухні, пив чай і вивчав якість мого винаходу. Він, певно, був не зовсім задоволений скромними вимірами моєї уяви. Досвідченим чоловікам легше.

Наступного дня мені заборонили користуватися комп’ютером. «За ініціативу завжди карали, навіть в часи Галілео Галілея», – подумав я і вирішив перший заховати з’єднувальний шнур. Мало що!

Я любив приходити до школи о восьмій. Тоді є багато часу, щоб погасати.

Я навіть сказав татові, що вчителька зобов’язала мене приходити першим. Тато відразу мене викрив.

Сьогодні ми грали в хованки. Я двічі ховався в туалеті, раз ледь не забіг у дівчачий, коли бачив, що Стас наближається. Тільки не це! Двері 1-А були відчинені.

Я прошмигнув туди. Нікого не було. Я швидко заліз у вчительський стіл. Стас мене справді не знайшов. Вчителька з 1-А також. Вона зайшла і сіла за стіл. До початку уроку вона не вставала. Коли розпочалося пояснення, я прослухав увесь новий матеріал. У зад гризе, але в голову щось трохи лізе. Я навіть розв’язував у темряві задачі. У тумбочці було мало місця. Добре, що стіл був старий і через діри можна було бачити світло. Під ногами я знайшов якісь папери й ручку. Мені подобалося писати кожну задачу на новому аркуші. Сидіти тут було таки незручно. Я обернувся. Тумбочка відчинилася, і папери висипалися на підлогу. Добре, що вчителька в цей час була біля останньої парти. Я швидко позбирав папери і зачинив за собою дверцята.

– Ти чому не сидиш спокійно? – запитала вчителька хлопця на першій парті.

– Я? – перепитав він.

– Чую, ти весь час вовтузишся, – сказала вчителька. – Покажи свій зошит. Добре, сідай.

У цей час у мене знову все посипалося з рук.

– Бачу, Тетянка також не може сидіти спокійно.

– Це не я, – ображено прокоментувала дівчинка.

– Значить, Петрик. Петрику, іди до дошки.

Хіба можеш стриматися, коли хочеш пчихнути? Я пчихнув.

– На здоров’я! – сказала чемна вчителька.

– Дякую! – сказав я виховано.

– Ти далі вовтузишся. І в тебе щось із голосом. Ти захворів? Тобі треба піти на перерві в медпункт, – запропонувала вчителька.

Я уявив собі, як дивно глянув на неї хлопець. Слово «медпункт» викликало в мене море ідей. Наступного разу, коли я не вивчу правила, зміню свій голос, вчителька також відправить мене до медпункту. На уроці, звичайно, бо на перерві краще пограти в хованки.

Я відчував, що починаю набирати форми тумбочки. Мене порятував дзвінок. Ура!

На наступному уроці математики я був найкращим учнем. Я знав розв’язання всіх задач. Учителька мене дуже хвалила. Ось тільки про випадок у 1-А, крім мене, не знав ніхто. Наступного дня виявилося, що в 1-А якийсь «інкогніто» зіпсував усі директорські контрольні роботи: на кожному аркуші червоною ручкою понашкрябував незрозумілі кривулі. Такого поганого почерку в їхньому класі ні в кого не було.

Не те що мені подобалося ховатися від Стаса в чужий клас, цього разу все вийшло цілком випадково. Я не сподівався, що це 7-Б. На другому поверсі я не дуже знав, що де розташовано. Хіба вивчення школи – це погано? Коли я почув на порозі чийсь грізний голос, з переляку застрибнув у шафу. Учні заходили так тихо, що якби не шпарка у дверях, я б не знав, що вони є. Урок почався швидше, ніж продзвенів дзвінок.

Я зрозумів, як почувається у пастці миша. Я не дихав. Дихали тільки мої вуха.

У мене не тільки добрий слух, але й зір. Я побачив, що саме було в записці в руках семикласника, котрий сидів майже перед моїм носом. «Служба порятунку працює: камера зберігання шпори Макса». Я не знав, що таке служба порятунку. Зате знав, що таке шпора. Я про неї чув від Софійки. Мені запахло детективом. Я зробив шпарку більшою.

– Забрали все з парт. Пишемо контрольну роботу. Шість варіантів. Литвицька, роздай завдання.

Литвицька почала роздавати завдання.

– Починаємо писати. Всім усе зрозуміло? Є запитання? Хто там крутиться?

Я не бачив, хто там крутиться, бачив тільки, як шпора влучила хлопцеві на задній парті прямісінько в чоло. Добре, що не книжка. Поки вчителька вирішила, що треба дістатися до задньої парти, інша шпора була вже в польоті. Її курс мав би прямувати до середнього ряду. Приземлення відбулося швидше, ніж планувалося. І, звичайно, на чолі у вчительки. Ото міліметраж! Я скрикнув.