Марія Ткачівська - Обережно, діти!

Я підібрав квіти з підлоги і викинув у смітник. З них усе одно не буде користі. Учителька сказала, що ще не бачила такого нахабства і запитала, як моє прізвище. Я на лінійці не розповідав ніяких віршиків, тому вона ще не встигла зі мною познайомитися. Я підвівся, представився, на всяк випадок сказав, де я живу і як звати мого діда. Дід казав, що завжди треба гордитися своїми родичами.

Мама чомусь дуже криво на мене глянула. Я, мабуть, ще не все сказав. Я ще раз встав і продовжив розповідь. Учителька звернулася до мами, щоб та забрала мене від учительського столу. Я врешті-решт погодився. Але перед тим вирішив знайти свій букет і забрати з собою. Мама обіцяла мені купити десять нових. Для чого мені десять, коли мені й одного стане. За двадцять гривень можна з’їсти піцу або купити чизбурґер з подарунком. Мама пообіцяла купити п’ять чизбурґерів і щодня ходити зі мною на піцу. Ще вчора я б не допросився.

Увечері мама довго пояснювала мені, що таке школа. Здається, тепер я розумію тітку Марину. Мені її стало дуже шкода: вона все життя мусить ходити до школи.

– Ваша вчителька також коза? – запитав мене на перерві Михасик з 1-А, мій друг із дитсадка.

Таке запитання було для мене досить дивне. Я вирішив не показувати своєї некомпетентності.

– Здається, ні, – трохи спантеличено відповів я.

– Ти, певно, погано подивився. У початкових класах всі – кози! Так казав мій тато! – переконував мене Михасик.

У Михасика, напевно, якийсь дивний тато. Та про всяк випадок треба було перевірити. Тепер у мене було нове завдання – не впасти в Михасикових очах!

Ще на перерві я вирішив досконало оглянути вчительку. Почав із підборіддя.

Я втупився в нього, вишукуючи якісь там волоски, але даремно. «Певно, зголила», – передбачив я Михасикову відповідь.

– З тобою все гаразд? – зняла окуляри Людмила Мирославівна.

(Як добре! Тепер вона мене не побачить!)

– Так! – глянув я у вікно.

– То чому ти так на мене дивишся? – не могла оцінити лаконічності моєї відповіді вчителька.

– Мене цікавить одне питання. Та я не знаю, чи можна його запитати, – трохи викрутився я.

– Запитаєш на перерві, якщо це не терміново.

– Навіть дуже терміново. Йдеться про мою честь!

– Я встав із місця й підійшов до вчительки, не зводячи очей з її підборіддя. Перед тим як вона відкрила рота, щоб запропонувати мені сісти на місце, я, не вагаючись, випалив:

– Скажіть, будь ласка, а ви голитеся станком «Джилетт» чи «Нівеа»?

– Еее…

– Я так і знав, що Gilette. Певно, трилезовим із захисною решіткою. Чиста робота! У мене тато таку має.

– Якщо ти заважатимеш мені проводити урок, я відправлю тебе додому.

Я зрозумів, що в неї нема із захисною решіткою. Тому, щоб не дратувати її ще раз не дуже високим рівнем платні вчителів у нашому суспільстві (таку дискусію я чув по телевізору), я вирішив спокійно сісти на своє місце.

Та справа честі не давала мені спокою. Я надумався перевірити все ще раз. Оскільки колготи на сорок ден дорогі (мама щоранку це нагадує татові), учителі зазвичай носять двадцятиденки. Мої очі опустилися туди, де закінчувалася спідниця вчительки. Мій погляд намагався вислідкувати залишки від козячої шерсті. Здалека було трохи погано видно. Я вирішив спочатку з’ясувати наявність слідів від хвоста. Це виявилося ще важче. Спідниця не просвічувалася. Єдиний, хто у нас носить окуляри, це Дмитрик! Я не писав йому записки: довго й ненадійно. Поки Людмила Мирославівна обернулася до дошки, я схопив у Дмитрика з потилиці окуляри й нишком наблизився до вчительки. Коли я глянув упритул крізь окуляри на її спідницю, в моїх очах все збільшилося й мені закрутилося в голові. Проте ознак хвоста я так і не виявив. Людмила Мирославівна відразу почула шум (треба уважно глянути в енциклопедію, яка у кіз точність сприймання шумів та звуків навколишнього середовища).

– Марку! Ти що тут робиш? Негайно сядь на місце! Не змушуй мене виходити з себе! – майже верещала вчителька.

…Я уявив собі, як повільно розсувається замочок на тілі Людмили Мирославівни і вона легко, як гола кульбаба, виходить сама з себе. Вона стає ще тоншою, ніж досі. Розгортає прозорі, мов у бабки, крила і хоче вилетіти крізь двері на коридор. Її голос перетворюється на пищання комара. Звичайно, я допоможу їй, швидко підбігаю до дверей, і щойно я торкаюся клямки…