Марія Ткачівська - Обережно, діти!

Спочатку нам не було ковзко, поки не прийшли великі хлопці. Вони трохи вчовгали ковзанку, але скоро нас із неї вигнали. На залізній гірці не так зручно, та ми все одно з’їжджали. Але вже без санок.

Під старою вербою дівчата будували іґлу. Я заглянув через «віконечко». Усередині був сніговий столик і такі ж крісла.

– Ще не заходьте. Камілла зараз принесе чай, – сказала Віра.

Від самої думки про чай мені стало тепліше.

– На десерт пропоную морозиво, – сказав я і кинув у Віру сніжкою.

– Перестань, ти нам насмітиш. Бачиш, як ми гарно прибрали, – сказала Іринка. – Якщо ще раз так зробиш, ми тобі не дамо чаю.

– І не треба! – розвернувся я і раптом побачив, що біля гірки зібралося багато дітей.

Я побіг туди. Віра кинулася за мною.

Я побачив Богдана, який перехилився через бильця. Чи то мав бути якийсь особливий трюк, чи то його потягло на морозиво, досі не знаю. Богдан висів на бильцях і видавав якісь дивні звуки. Виявляється, його язик прилип до заліза. Спочатку хтось спробував відтягнути його за ноги. Богдан почав репетувати. Язик далі міцно тримався билець.

– Обережно, бо ще язика відірвеш! Чим тоді Богдан буде їсти? – кепкувала Зося.

Мені раптом стало не до сміху. Я уявив собі Богдана без язика і сам ледве не занімів. Я не знав, що робити в таких випадках. Навколо нас почало збиратися щораз більше глядачів. Великі хлопці глузували, що Богдан хотів з’їсти г і рку і за це йому таке покарання. Хоча Богдан справді любив багато їсти і був досить-таки гладкий, я не вірив, що він хотів з’їсти гірку.

– Він, певно, сьогодні не снідав! – гукнув хтось із старших.

– Перестаньте вже! – кричала Нелька. – Йому треба допомогти.

– Покличте його маму, – підказала Віра.

Богданової мами не було вдома. Мої ноги самі кудись бігли. Я вперше в житті сам їхав ліфтом. Світло не вимкнули. Ліфт не застряг. Моя мама навіть не встигла погладити мене по голові. Вона вхопила в одну руку чайник, в другу – мене, і ми побігли. Цього разу ліфтом не їхали: коли надають першу допомогу, на техніку надіятися не можна, казала мама.

Тепла вода хлюпнула Богданові на язик. Лід почав розмерзатися. Богдан заховав язика і не промовив ні слова. Його очі були мокрі, обличчя червоне, а руки льодяні.

Каміла понесла до іґлу термос. Мені зовсім не хотілося чаю. Я взяв Богдана за руку. Він хотів іти тільки додому. Я вирішив його провести. На гірку я більше не йшов. На ковзанку теж. Чомусь не хотілося.

Зима пролетіла швидко. Весна теж. Я звик до Лінчиного ниття, зате завжди виходив з хати, коли мама міняла підгузки. «Це не чоловіча справа», – повторював я, і зі мною не сперечався навіть тато. І як він витримує цей запах? Навіть допомагає мамі прати сорочечки. Фе! Коли в мене будуть діти, це буде тільки жіноча справа. «Ти тепер так думаєш, – каже дід. – А коли виростеш, усе зміниться». Нічого не зміниться! Я вже встиг у цьому переконатися. Відколи у нас є Лінка, все крутиться навколо неї. Навіть дід, і той на її боці, коли я хочу дивитися телевізор або грати на комп’ютері. «Ти заважаєш сестричці», – повторюють усі, наче змовилися.

Я мрію про час, коли вся увага буде тільки мені.

Нарешті такий день настав! Нарешті мені виповнилося шість! Я вже втомився чекати, поки мені скажуть, що СЬОГОДНІ неділя, 6 червня.

«Сьогодні мій день! Ура!» – повторив я двісті разів і остаточно дістав Софійку. Вона також захотіла мати свій день, який би тривав рік і в якому б не було мене. Я вирішив їй це пробачити: такі думки в мене теж проскакують, коли Софійка і мене дістає.

Друзі зійшлися не відразу. Все почалося стандартно із «Гепі бездей» 1та задування свічок («Гепі бездей» у нас співають усі. Навіть мій дід. Правда, він замість «гепі», каже «хіпі», але це дратує тільки Софійку. Коли я починаю захищати діда, вона каже, що я «тормоз», і виходить з кімнати. Я на всяк випадок гукаю їй «сама тормоз», бо знаю, що в день народження вона за мною по кімнаті бігати не буде. Я помиляюся і отримую чергового щигля. Стримуюся і не з’ясовую з нею стосунків: притримую для іншого разу мій поповнений у дитсадку словниковий запас).

1Happy birthday ( англ .) – щасливого дня народження.

Ми трохи покопирсалися в торті, з’їли морозиво, пограли в чіпляння носа та «сліпу корову» і вирішили піти на вулицю. У «козаків-розбійників» ми ще в цей день не гралися.