Марія Ткачівська - Обережно, діти!

У нашому розпорядженні був весь квартал. Недалеко були якісь гаражі й усілякі склади, повз які проходила залізниця. Там можна найкраще заховатися! Звичайно, склади охороняли, але нам це не заважало. Ми ще з дороги облюбували собі дві великі довгі будівлі (чомусь без дахів) і вирішили неодмінно туди потрапити. Ми проповзли попід високою сіткою і за якусь мить уже стояли біля заґратованих віконець одного зі складів.

– Ти щось бачиш? – запитав мене Богдан.

– Ні, а ти?

– І я ні. Треба щось робити.

– У мене є ідея, – промовив Богдан.

Він уже забув, для чого ми сюди прийшли, і не хотів втратити шансу спробувати себе в ролі детектива. Він вирішив неодмінно вилізти мені на плечі. Оскільки роль Бременських музик також детективна, я вирішив погодитися. Не встиг Богдан вчепитися мені руками за шию, щоб піднятися на плечі, я зрозумів, що він не кіт і не півень:

– Геееей, ти справжній слон! Ти мене душиш, – прохрипів я, намагаючись роз’єднати Богданові руки в мене на шиї.

Богдан не розраховував на таке і з голосним зойком звалився додолу. Мов мішок з піском. Не встиг він щось прокоментувати, як з-за кущів до нас почав наближатися «невпізнаний об’єкт». Ми на всіх чотирьох мигцем позадкували до платформи і стрибнули на рейки.

– Платформа вища від колії. Тут нас ніхто не побачить, – затинаючись, прошепотів Богдан.

– Це охоронець. Я вже його колись з дороги бачив. Він має зброю, як у Сильвестра Сталлоне. На кожнім плечі по два автомати, – заспокоїв Тарас.

– Такого не буває! – затремтів Стас.

– Ага, не буває! Не віриш – переконайся! – продовжив Тарас, показуючи пальцем нагору.

– А бомби у нього є? – прошепотів я.

– Ще й які! – не відступав Тарас. – Він тільки подумки дасть команду, а вона вже летить.

У мене по спині пробіг струмок:

– Звідки знаєш?

– Ми в дитсадку вчили. На «Охороні здоров’я».

– А де він ті бомби носить?

– В усіх кишенях. Кожна важить по десять кілограмів. Ти не бачив, як він шкутильгає?!

Мені закортіло пересвідчитися. За мною потяглися всі інші, тримаючись пальцями за платформу.

– А маскування? Нас відразу викриють! – застеріг Стас.

Він узяв якусь гіллячку і здійняв над собою, як парасольку. Оскільки такого добра було тут доволі, всі повторили за ним те ж саме. Спочатку з-за платформи почав виростати «кущ». Природно і непомітно, подумав я і взяв на всяк випадок дві гіллячки: за ними мене точно не помітять. Тільки Марійка не підводилася. Вона міцно затисла в руках кінчик спіднички. Не встиг я висунути голову зі схованки, як раптом побачив над собою віч-на-віч «невпізнаний об’єкт», який втупився в нас з-під темного кашкета. Мої ноги прилипли до бетону. Стас зорієнтувався, в чому річ і по-командирськи заверещав:

– Сталлоне! Тікайте!

Ми рвонули на другий бік колії. За платформою був великий паркан. Діватися нам було нікуди.

– Стійте! Буду стріляти! – вигукнув «невпізнаний об’єкт», тобто Сталлоне, і почав щось шукати в кишенях свого темного, мов у шерифа, одягу. Ми пропали!

Наші ноги остаточно прилипли до землі. Білі Богданові губи стали ще білішими:

– Ми… ми…

Марійка ще досі міцно трималася за мою руку, тихо шморгнула носом:

– Ми більше не будемо… Відпустіть нас…

Стас витер долоні об мокрісіньку футболку й підняв руки вгору:

– Ми тут просто… Ми нічого не брали… Не стріляйте!

Я витер рукавом із чола піт:

– Ми… хотіли тільки глянути.

Усі повільно почали підводитися з долівки і підіймали одне за одним руки вгору.

– А тепер кажіть, де ви живете, – розправив плечі Сталлоне.

– Ми… мииии… – спробував відновити дар мови Богдан.

– Якщо не скажете, викличу міліцію, – криво посміхнувся «невпізнаний об’єкт», примружуючи одне око.

Тільки не це! Нам суворо-пресуворо заборонялося розмовляти з чужими, тим паче давати їм свою адресу. Цього разу ми гордо підвели голови і вирішили мовчати. Тільки Богдан щоразу косив за плечі незнайомця, щоб переконатися, що там дійсно висить по два автомати.

– Гаразд! Ідіть. Та щоб більше тут вашого духу не було! Чули? – притупнув Сталлоне ногою і стиснув нам услід кулака, так і не виймаючи бомби.