Марія Ткачівська - Обережно, діти!

– Сядь на місце! – здається, вона знову ввійшла в себе…

Для чого сердитися? Хіба це я її «виходив»?!

– І не забудь сказати татові, щоб завтра прийшов до школи!

Учителька почала щось похапцем шукати в сумці. Здається, знайшла й вкинула в рот. Певно, її мучить голод. Я згадав, що в мене в сумці ще була вчорашня канапка.

Я насилу знайшов її на дні сумки, поправив кружальце ковбаси, що вислизнуло спочатку під книжки, а далі під стілець, виховано обдмухав і гордо поклав учительці на стіл.

– Якщо організм потребує, йому не можна відмовляти! – сказав я зі знанням справи і сів на місце.

– Я навіть не чекав на «дякую», бо мене ще досі найбільше бентежила думка, що я скажу Михасеві на перерві.

– Ну як? Переконався? – Михась прибіг одразу після дзвінка.

– Не встиг! – Мені вперше було соромно за себе.

– Не хвилюйся! До кінця четвертого уроку в тебе ще є час, – заспокоїв мене Михась.

Добре, що заспокоїв!

Людмила Мирославівна, як привид, з’явилася за моїми плечима:

– Ти поводишся так, як не личить учневі. Ти зірвав мені урок!

– Зірвав?

Я відразу уявив собі, як я зриваю урок. Приношу до школи бомбу. Справжнісіньку! Кидаю і зриваю… І не тільки урок, а й цілу школу. Все розлітається… книжки, зошити, олівці… наступають довгі канікули… Мені навіть стало шкода Людмилу Мирославівну. На кого вона буде тупати ногою?!

– Ви знаєте, я передумав! – Я відкрито глянув у її великі сині очі й розвіяв усі сумніви.

Наступного вечора мій тато досить переконливо вносив ясність у мої гіпотези. Єдине, що залишилося для мене нерозв’язаним, – як розтовкмачити про фальшивість наклепів Михасевому татові.

Людмила Мирославівна вже далеко не молода вчителька, їй уже десь, певно, тридцять. Може, сорок. Може, навіть вже скоро п’ятдесят буде. Струнка, невисока, очі великі (особливо коли на мене дивиться), зачіска модерна (чимось нагадує навіть сусідського Бакса), нігті довгі, ноги короткі (правда, пальці на ногах трохи криві, та це видно тільки під столом, коли вона на уроці роззувається).

Хіба у жінок визначиш вік, коли в наш час стільки можливостей розпрасувати складки, витнути зморшки, вирвати зайві зуби, порівняти носа. Навіть зробити кучерявими губи й збільшити груди. О, саме останнє нашій Людмилі Мирославівні ніяк не зашкодило б.

Оскільки до нас додому рекламу приносять безкоштовно й регулярно, я розпочав пошуки за косметичними салонами. Довелося вдатися до Інтернету. Мене навіть трохи взяли сумніви. (Досі всю відповідальну роботу виконував тато. Я вмів тільки знаходити ігри й запускати енциклопедію.) Мої старання виявилися не зовсім вдалими. Та сайти, де можна було побачити те, куди запихають силікон, ніяк не знаходилися. Оскільки спроба з Інтернетом виявилася непродуктивною, я силкувався пригадати, куди тато складає подібну інформацію. Знайшов у його тумбочці на самісінькому дні якісь журнали й роздруківки. Ваууууу! От він тішитиметься моєю винахідливістю?!

Я спробував усього лиш «доповнити» фотографію з першого вересня, де моя вчителька – крупним планом у центрі класу. Я уявив собі Людмилу Мирославівну з новими формами. І не тільки уявив. Через мить я відкинув усі сумніви щодо потрібності мого проекту і натиснув на «Друк». Гадаю, директорові це також сподобається. Він їздить на «мерседесі», значить, імідж для нього грає немалу роль.

Я акуратно склав усю інформацію з малюнками в папку й наступного дня перед приходом учительки поклав їй на стіл.

Усе виявилося складніше, ніж я сподівався.

Звідки мені було знати, що п’ятсот грамів силікону – це мало! Щодо мого ока – досить-таки нічого! Не цілком Памела Андерсон, та щось від неї є! (Здається, так було підписано світлину, яку я бачив на титульній сторінці маминого журналу.)

Спочатку я був упевнений, що вчительці перейме подих від захоплення. Я не помилився!

Учителька зашарілася від щастя і вдячно відсунула папку на край столу. (Директор мене також похвалить!)

Після уроків Людмила Мирославівна, ще досі зашаріла від радості, підійшла до мого столу, набрала повітря і не знала, з чого починати свою похвалу. Довелося допомогти.

– Ви сьогодні гарно виглядаєте, – я намагався окинути її оком точнісінько так, як це робить тато, коли до нас приходить тітка Ліда.

– Це твоє? – знічено реагувала вчителька на мої компліменти. Вона рентґенно глянула через мої зіниці майже у шлунок.