Марія Ткачівська - Обережно, діти!

Учителька зашарілася.

– Філософствувати будеш вдома. А зараз ти даси мені щоденника, або я відправлю тебе до директора.

Людмила Мирославівна підійшла до моєї парти й хотіла знайти під зошитом щоденник. Вона не знала, що мій щоденник у Стаса. Він хотів потішити свого тата вісімкою з математики.

Ідея з директором мені не сподобалася. Але йому сподобалося моє пояснення щодо розвитку мовлення. У пояснювальній записці я навіть написав сумну історію про страх перед мовчанкою. З того часу мені більше зауважень не роблять. Я, правда, мусив розповісти цю пригоду мамі, і вона пояснила мені, що я засмутив учительку. З того часу я менше розмовляю і більше пишу записки: письмо також треба розвивати.

Із запізненнями у мене проблем нема: я завжди виходжу з дому завчасно. Кожен, хто запізнюється, каже щораз, що поламався будильник або автобус. Одного разу ми справді проспали. Спочатку я біг з усіх сил і боявся, що вчителька мені не повірить, що ми не чули будильника.

Коли я відчинив двері, усі тридцять голів обернулися на мене. Тридцять пар очей із здивуванням міряли мене від голови до п’ят: я справді запізнився вперше.

– Будильник поламався? – глянула на мене пронизливо вчителька.

– Ні, – відповів мій рот. Я слухав і не вірив його словам. – Сьогодні такий особливий день, що я не втримався і пішов до школи через парк.

– Тебе вже не приводять батьки?

– У них нема часу, – продовжив мій язик. – Коли я йшов через парк, побачив підбиту пташку. Вона лежала на асфальті. Я змушений був надати їй першу допомогу, віддати їй свій бутерброд із маслом і почекати, щоб часом не прийшли коти.

– І скільки ти чекав? – Очі вчительки стали круглі, як дві надувні кульки.

– Поки пташка все не з’їла. Ви ж самі вчили, що треба піклуватися про природу, – я вже не сердився на свій язик.

– І що далі? – заклала руку за руку вчителька.

– Далі прийшли коти й доїли ковбасу. Хіба ви не знаєте, що птахи м’ясо не їдять. Принаймні ті, що живуть у парку.

– А далі?

– Далі я почав пригощати горіхами білочку. Ви ж знаєте, у парку з горіхами в нас не дуже. З грибами теж.

– У тебе що – й гриби були?

– Жартуєте! Тільки два горіхи. Не вірите?

– Чому не вірю?

– От бачите, краще проводити уроки охорони здоров’я у парку.

– Сідай, Марку. Розвиток мовлення іде тобі на користь.

– Дякую.

Я скинув з плечей наплічник і пішов на своє місце. Іноді язик може перехитрити мене. Тільки не вчительку. Сказати правду було б простіше. Хіба повірять?!

Коли я хочу роздратувати Софійку, я кажу їй «Прівєт». Вона відразу сердиться, каже, що я «гоп», і починає за мною ганятися. Я не знаю, що таке «гоп», зате знаю, що Софійка у нас дуже правильна і не вживає таких слів, як я. «Треба казати „Привіт“, затямив?! Не встиг ще до школи піти, а вже понабирався всілякого від якихось там Стасиків». По-перше, не Стасиків, а Стаса. По-друге, вітатися – це належить до правил хорошого тону. Так казала вчителька. А що їй не подобається моє «прівєт», то вже її проблема. У нас у класі всі так вітаються.

Це Софійка у всьому винна. У нас колись була кішка. Мене ще тоді не було. Інакше все було б по-іншому. В мами був день народження, і їй принесли багато квітів. Софійка вирішила поставити їх у мамину найулюбленішу вазу. Ваза злетіла з серванта на підлогу. Софійка сказала, що це була кішка. З того часу у нас коти не водяться.

Завтра у Софійки вечірка. Вона знову годину висіла на телефоні. Я б радше сказав, лежала на телефоні. Софійка завжди розмовляє лежачи на животі. Вона розгортає перед собою книжку, бере в руки олівець і вирішує найважливіші питання. Зате коли я її про щось прошу, вона каже «відчепися» або «я не маю часу», або «що не бачиш, що я працюю?» А я не бачу, тому й прошу. Тепер уже не прошу, бо знаю, чим це може закінчитися.

– Роби сам. Софійка мусить виконувати уроки! – гукає мама з іншої кімнати, і я знову затримуюся під Софійчиними дверима.

Беру ганчірку й тру п’ять сантиметрів підлоги біля того місця, де прихилені двері. Мені набридає довше ніж півгодини терти одне і те ж місце і я капітулюю. Зате знаю, що на вечірці буде Тарас із 8-А і що Софійка зараз буде приміряти свою вишневу блузку, потім – голубу й рожеву. Що в неї – тупі штани, які мама купила місяць тому, і що вона взагалі не має в що одягнутися. Усі ці жіночі справи мені набридли, і я вирішую: краще самому робити математику.