Михайло Маслій - Улюблені пісні XX сторіччя

А ось як згадувався той жовтень 1962 року авторові вірша незабутньої пісні «Плаче захмарене небо» Олександрові Димиденку: «І справді, Ярослав Вишиваний (мій одногрупник та співмешканець у студентському гуртожитку) прийшов неймовірно зажурений. Він розлучився з коханою дівчиною… «Давай, твої почуття відтворимо у пісні», – сказав я товаришеві. Той обдумав, заспокоївся, наспівав мені мелодію. Я ж не забарився і вилив усе у вірші. Ось так народилася гарна пісня».

Кожна пісня Олександра Білаша має своє обличчя. Її не сплутаєш із творами інших композиторів, але дивина його мистецької самобутності полягає в тому, що, маючи певні спільні риси, його солоспіви й хори зовсім несхожі один з одним. В кожній пісні, в кожному його творі відлунюється українська мелодика, є щось сонячне, іскристе, віртуозне, побудоване на звичайній для автора елегійній основі.

Поетичний світ цих творів завжди в гармонії та єдності з тонким ліризмом музичних образів. Мелодії широкі й співучі. «Я з пісні народної виріс», – писав про себе Олександр Іванович. І тому вічний український мелос цвіте в музиці маестро, як полтавські сади навесні. І всі ноти тут, навіть низькі, басові – високі й світлоносні.

Як же створювались його пісні? Звичайно, по – різному. Одні, як пісенний шедевр «Сину, качки летять», буквально за лічені хвилини, на одному диханні. «Як прорвало, – зізнавався композитор, – тільки встигай записувати». Інші мучили його місяцями, а чи й роками. У більшості ж випадків пісня починалася з вірша, який повинен був «запасти в душу», «зачепити» композитора і «не відпускати» його доти, поки не зазвучать віршовані рядки неповторною мелодією. За звичаєм композитор «шукав» свої мелодії за роялем: він дуже любив імпровізувати.

Нічого випадкового у нашому житті не стається! Коли у Київській філармонії відбувався перший авторський концерт молодого Олександра Білаша, то його творчий побратим і співавтор багатьох популярних пісень поет Михайло Ткач у своєму вступному слові зазначив, що найбільше листів на київську адресу композитор одержує від своєї матері, і кожний лист закінчується словами: «Сину, качки летять…» Наступного дня всі столичні газети, які звітували про подію, винесли в заголовок і обіграли в тексті цю фразу. Михайло Миколайович кілька років виношував ідею написання музичного твору. Якось приїхав до Олександра Білаша у Ворзельський будинок творчості композиторів і рішуче заявив: «Сьогодні ми, нарешті, напишемо цю пісню!» Той не заперечував: мовляв, давай вірша.

Сам піднявся на другий поверх відпочивати. Коли Михайло Ткач закінчив поезію «Сину, качки летять», розбудив Білаша: «А тепер слухай і шукай мелодію!» Композитор опирався: яке може бути натхнення, коли хочеться спати. Однак уважно прочитав текст, а за кілька хвилин уже награвав усім нині знану та улюблену мелодію.

Пісня «Сину, качки летять» народилася з творчої співпраці Михайла Ткача та Олександра Білаша. «Глянь, моя дитино, Через Україну, Через нашу хату Вже качки летять». Ці слова немовля чує від матері ще у сповитку. Минають роки, син зростає. Приходить час, коли він покидає рідну домівку. Ненька обіцяє, що наслухатиме, коли в небі зашумлять крила, і тут же просить: «Прилітай, дитино». А наприкінці ще раз, але вже благально: «Не блукай, дитино!». Читач розуміє, що між цими двома фразами може вміститися ціла життєва драма з розмахом на кілька десятків років. У Михайла Ткача відстань між ними вимірюється афоризмом: «На світанку… Важко не діждати, А ще важче з ночі Очі видивлять». І це цілком по – ткачівськи – вмістити життя з його Всесвітом у кількох словах.