Михайло Маслій - Улюблені пісні XX сторіччя

© М. Г. Маслій, 2019

© М. Москаль, художнє оформлення, 2019

Слава Богу, є істини, які не потребують доказів. Однією з таких історичних аксіом є твердження, що серед усіх видів мистецтв душею українського народу є пісня. Саме завдяки своїм пісням, яким в епохи, коли не було ані радіо, ані телебачення, ані інтернету, наші прадіди і прабабусі передавали свою печаль і радість, сум і жарти своїм дітям, онукам і правнукам. Тому справжня історія України, яку не можна переписати, саме в народних піснях, думах, баладах, веснянках, щедрівках, колядках. І маємо їх понад 300 тисяч – найбільше серед усіх світових народів. У кожній є стержень. Духовний! А це значить, що вони справжні.

Мабуть, тому головним символом України є пісня, що височіє над усіма іншими, вона наша святість, наш рідний гімн. Коли ми були молодими, за виконання «Ще не вмерла України ні слава, ні воля, Ще нам, браття – українці, усміхнеться доля…» виключали з комсомолу, виганяли з університетів, висилали цілими родинами у сибірські табори, клеїли тавро «націоналіста», розстрілювали. І це стосувалося в радянські часи не тільки пісні українського поета – шляхтича Павла Чубинського і українського композитора, священика греко – католицької церкви Михайла Вербицького, яка уперше почала використовуватись як державний гімн у 1917 році, а й багатьох інших українських пісень.

Але для справжніх українців в усі часи смішними були всі імперські чи радянські заборони. Збираючись в 1960–1970–ті роки разом – у гуртожитках, домівках, на природі – ми попри всі табу співали і народні, і патріотичні пісні.

У той же час наше покоління пристрасно вбирало усе найкраще, що було в західній музиці, яка так само, як і українські пісні, була заборонена. Колосальний вплив на композиторів і авторів нашого покоління мав ліверпульський «The Beatles» – один з найуспішніших з комерційної точки зору музичних гуртів в історії популярної музики. Саме завдяки серові Полу Маккартні і Джону Леннону з’явилися нові гармонії і нові ритми.

І українські естрадні пісні заквітчали ще яскравіше і вийшли далеко за кордони України, ще за життя авторів полетіли у світи для того, щоб ніколи не приземлятися. Такі пісні, як: «Два кольори» Олександра Білаша і Дмитра Павличка, «Кохана» Ігоря Поклада та Ігоря Бараха, «Червона рута» і «Водограй» Володимира Івасюка, «Черемшина» Василя Михайлюка і Миколи Юрійчука, «Дикі гуси» Ігоря Поклада і Юрія Рибчинського, «Край, мій рідний край» Миколи Мозгового, «Верба» Едуарда Ханка і Юрія Рибчинського завоювали серця і європейців, і любителів нашої пісні на американському континенті та у далекій Австралії. Наші пісні зрозумілі іншим народам без перекладу, адже в них – сокровенна безсмертна правда роду нашого красного, його слава. Українська пісня, як сльоза, очищає душу, а як свята молитва – і сповідає, і прощає.

Друге дихання отримали пісні, які стали класикою у повоєнні роки: «Білі каштани», «Пісня про матір», «Київський вальс», «Ми підем, де трави похилі» Платона Майбороди і Андрія Малишка, «Марічка» Степана Сабадаша і Михайла Ткача, «Ой ти, дівчино, з горіха зерня» Анатолія Кос – Анатольського на вірш Івана Франка, «Вівці, мої вівці» Михайла Гринишина, «Верховино, мати моя!» Михайла Машкіна.

1960–ті роки обрамлені щирою та сердечною авторською піснею, яка достукувалася своїм добром і душевністю навіть до зашкарублих і безсердечних слухачів. Народилися безцінні шедеври – «Києве мій!» Ігоря Шамо і Дмитра Луценка, «Впали роси на покоси», «Явір і яворина» Олександра Білаша і Дмитра Павличка, «Виростеш ти, сину» Анатолія Пашкевича і Василя Симоненка, «Чорнобривці» Володимира Верменича і Миколи Сингаївського, «Вчителько моя» Платона Майбороди і Андрія Малишка, «Спогад» («Поїзд у Варшаву») Володимира Верменича і Ліни Костенко, «Червона троянда» Анатолія Горчинського і Леоніда Татаренка, «Кришталеві чаші» Віктора Лісовола і Вадима Крищенка, «Очі волошкові» Степана Сабадаша і Анатолія Драгомирецького, «Летять, ніби чайки» Юдіф Рожавської і Лади Реви, «Не забудь» Богдана Янівського і Богдана Стельмаха, «На долині туман» Бориса Буєвського і Василя Діденка, «Намалюй мені ніч» Мирослава Скорика і Миколи Петренка, наша з Ігорем Шамо «Три поради»…

У 1970–х ми всі разом співали «Маки червоні» Олександра Злотника і Віктора Герасимова, «Тишу навкруги» Олександра Богачука, «Баладу про мальви» Володимира Івасюка і Богдана Гури, «Мамо, вечір догора» Ігоря Поклада і Бориса Олійника, «Пісня буде поміж нас» Володимира Івасюка, «Сонячний дощ» Олексія Екімяна і Юрія Рибчинського, «Чарівну бойківчанку» Олексія Сердюка і Мирослава Воньо, «Ой ти, ніченько» Анатолія Пашкевича і Дмитра Луценка, наші з Ігорем Покладом – «Наречену», «Тече вода», «Тиха вода», «Зелен – клен», «Чарівну скрипку», «Скрипка грає»…