Михайло Маслій - Улюблені пісні XX сторіччя

Талановитий покутянин з багатодітної бідненької сім’ї, маючи вроджений від Бога хист до музики і співу, став для національного мистецтва тою вершинною постаттю, до справ і доробку якої звертатиметься не одне покоління українців. Він три роки (1947–1950) навчався вокалу в славетної Соломії Крушельницької як студент Львівської консерваторії. Саме від Богині співу в нього зародилася любов до народної пісні «Вівці, мої вівці», яку співала жінка – легенда, жінка – муза, жінка – мрія… Її образ став уособленням справжньої жіночої вроди, великого таланту і рідкісної природи голосу. Її неперевершене сопрано (діапазоном майже в три октави – рідкісне явище у світовому оперному та камерному мистецтві) тріумфально полонило Італію, країни Європи, Південної Америки. З нею були щасливі співати уславлені світові співаки Енріко Карузо, Тітто Руффо, Федір Шаляпін.

Найбільше Гринишину припала до душі перша строфа у пісні «Вівці, мої вівці», в якій крилося раціональне зерно твору – глибока філософська думка: «Хто ж вас буде пасти, як мене не стане…?» Проте пісня не мала широкої мелодії, та й слова там були не ті. Композиторові захотілося зробити з неї справжню гуцульську пісню.

«Перший куплет узяв з народного звучання, лише слово «барани» замінив на «отари». Це надихнуло, – стверджує Михайло Гринишин. – Так народжувалася нова пісня: з’явилось оте знамените високо – полонинське розлоге «гей – гей», а за ним така влучна приспівочка «ду – ду – ду – ду». Згадалося дитинство, коли босоногим хлопчаком пас вівці на полонині і переспівав не одну співанку, почуту від мами і сестер…

Другий куплет написав сам. А третій не вдавався, з ним довелося довго промучитися. Доки не поділився наболілим з прикарпатським журналістом і поетом Миколою Кубиком. Ось він й допоміг написати те, що знане усіма.

Михайло Гринишин виношував, виколисував і шліфував мелодію. З хором Гуцульського ансамблю зробив вступ, вдалося й поліфонічне закінчення. Вся пісня звучить в мінорі, а закінчення її – в мажорі. Отож хор, відтворюючи сопілкову гру вівчаря, повинен співати фінальну приспівочку «ду – ду – ду – ду» радісно, грайливо, як інструментальне награвання, звернувши особливу увагу на заключний акорд, який має звучати оптимістично, свіжо. Щоб пісня не була подібна за своєю структурною будовою на інші, вирішив змінити ще й сам її початок. Не хотілося, аби хор починав традиційно затуленим ротом, а потім вступав соліст. Отож вирішив – нехай хор починає словами «Вівці мої, вівці, гей, гей» на музику, яка має бути близькою до основної інтонації твору».

Михайло Петрович зробив кілька репетицій з хором. Відразу підмітив, як тішилися хористи, співаючи нову пісню. Перше концертне виконання «Вівці, мої вівці» відбулося влітку 1958 року в тодішньому Станіславівському (нині Івано – Франківськ) парку відпочинку, в Зеленому театрі. Парк був радіофікований і всі, хто чув спів, збіглися до хору. Того дня довелося тричі співати пісню «на біс», а глядачі допомагали хористам. З того часу гуцули, які бачили Михайла Гринишина, віталися не звично, а наспівували мотив «Вівці, мої вівці», яка вже мала неймовірний успіх. Першим на естраду пісню виніс Дмитро Гнатюк, а першим з хором її на радіо записав Микола Кондратюк. Це було вже на початку 1960–х. Полетіли «Вівці…» й за кордон, пісню полюбили і співали всюди, де живуть українці. Навіть не знаючи і не називаючи автора.