Михайло Маслій - Улюблені пісні XX сторіччя

Коли Дмитро Луценко і його дружина Тамара 1963 року отримали в Києві невеличку, але з усіма вигодами квартирку, коли поета прийняли до Спілки письменників, як грім серед ясного неба – смерть їхньої донечки Лариси. Ще в школі на перерві штовхнув розбишака – хлопець (не знає й досі, що став, отак жорстоко поступивши, убивцею) у спину, й летіла безвинна дівчина через три – чотири сходинки цілий поверх і голівкою бухнулась об цементну колону. Осліпла, не бачить лінійок у зошиті, заплакала. У медпункті приклали до чола ефір, щоб охолодити, наче відпустило. Та струс мозку був великий, затемпературила. Невідкладна допомога вже приїхала додому, звеліли лежати п’ять днів, а потім показали лікареві. Так все й виконали, порушень не виявили… Тоді вдалося врятувати. Але через два роки травма дала про себе знати: стався крововилив у шлунок. Згоріла нещасна мучениця… Температура полізла догори вище рисочок на термометрі… Розплавила кровоносні судини…

«Залізо не витримує, бо з’їдає його іржа. А я витримала, яким чудом не опинилася в будинку для божевільних, не знаю… Вдень тримаю себе в руках, бо чоловік мій ледь животіє, а вночі кричу уві сні несамовито… У перші дні Дмитро Омелянович ніби збожеволів, не чув нічого і не бачив нічого… Лише писав, писав… До наступного серцевого нападу та бурхливих солоно – гірких злив, – каже Тамара Луценко. – Отак день і ніч. Пив тільки ліки і мінеральну воду. Всю гіркоту виплескував на папір. Десятки пісень було написано після вічної розлуки з донечкою: «Ночі» з Анатолієм Пашкевичем, «Неспокій» з Володимиром Верменичем (як гарно цю мелодію колись виводив Костянтин Огнєвий), «Смереки» з Анатолієм Кос – Анатольським, «Прощання» з Платоном Майбородою, «Спогад» зі Степаном Сабадашем… Вісім інфарктів переніс батько після смерті доньки. За характером був вічним оптимістом, ніколи не скаржився. Інколи міг сказати: «Подумаєш, вісім інфарктів! Ось у Ейзенхауера було 11. Так що у мене ще попереду багато часу…

Тоді упевнилась, що, хоч яке життя багате та прекрасне чи й важке, а щастя людське – в легкому кінці, в раптовій, без мук, смерті».

«Прослуховую магнітофонну плівку: «Неспокій». Музика Володимира Верменича, ніжна і сумна, як слова до цієї ліричної пісні, написаної після трагічної втрати юної доньки Лариси, – з сумом додає Дмитро Гнатюк. – Тяжке горе пережив бідний батько і все ж знаходив сили творити.

Чому він запропонував її мені? Бо відчував душею, який виконавець потрібний, який артист зможе донести до слухача його поетичний задум. Дмитро Омелянович поважав і любив артистів, оточував себе ними, дружив з ними. І не раз казав, що кожна пісня має й третього співавтора – гарного, душевного виконавця, який понесе пісню в люди…»

«Стоїть тепер на Байковому цвинтарі на білому мармуровому постаменті, що як шматок її рояля, наша лебідка в білосніжному вечірньому вбранні і тримає у ніжній руці скрутку нотного аркуша, ніби зібралась на відповідальний концерт у пишному зеленому театрі, – з невимовним смутком продовжує Тамара Луценко. – А один аркуш упав, зібганий, на рояль, символізуючи обірване життя і надії. Кому він знадобився? Невідомо… Та не стало його… Забрали… Сумно…

А думалось тоді, що робимо для неї, дорогої, незабутньої…»

Серед найдорожчих та безцінних архівів, які свято береже родина Смолянських, особливе місце належить темі Василя Симоненка. Юрію Васильовичу, талановитому театральному режисерові й виконавцю, пощастило протягом кількох років близько знати поета і журналіста, спілкуватися з його колегами. Ще за життя Василя Андрійовича випала нагода торкатися його творчості, пізніше – чимало прислужитися її популяризації.