Михайло Маслій - Улюблені пісні XX сторіччя

Пощастило Юрій Смолянському стати очевидцем народження пісні українською мовою легендарного співака, який мав і композиторські здібності, на вірш Василя Симоненка: «…У шістдесятих роках на сцені Черкаської філармонії досить часто виступали видатні митці з Києва. Якось приїхав і Юрій Гуляєв, а саме перед цим я роздобув пластинку, на якій він записав романс на вірш Василя Симоненка «Ображайся на мене, як хочеш…». Продивившись програму (мені тоді доручили вести концерт столичних гостей), я попросив Юрія виконати цей романс, додав, що це сприятиме успіхові, адже Симоненко писав ці поезії, живучи в Черкасах.

– А я про це не знав, – сказав співак, – кілька років тому, не пам’ятаю, в якому місті, зайшов до книгарні. Привабила обкладинка і назва «Тиша і грім». Я сів, розгорнув і зразу ж вразили слова «Ображайся на мене, як хочеш», так і почалася моя композиторська діяльність, написав романс, кажуть, що вдало. Хочу написати ще кілька творів із циклу «Тиша і грім», але не знаю, чи потрібні мої композиції людям.

Я сказав, що потрібні, а Юрій просяяв своєю чарівною усмішкою:

– Побачимо. Гайда на сцену…

Не знаю, чи встиг, бо його молоде і щире серце теж зупинилося рано…»

Чи не найкращі роки свого життя провів росіянин Юрій Гуляєв в Україні. У нашій столиці народився його єдиний син Юра. Й досі звучить звідусіль «Києве мій!», натхненником якої був саме Гуляєв. Та й розмовляв і співав українською так, що ніхто б ніколи не повірив, що він не українець!

Василь Симоненко 28–літнім пішов за межу вічності. До болю, до жалю невимовного ще дуже й дуже молодим. Так відміряно було Василеві Богом. Коли б йому доля відміряла більше прожити на землі, котра була для нього «ніби казка», скільки б ще цікавого та незвіданого змогли б ми прочитати, написаного ним. Відтак ніби пророк таким молодим написав про самовіддане глибоке кохання у вірші «Ображайся на мене, як хочеш», де лунає заклик поета прожити життя, не розмінюючи кохання на дрібниці:

Йшов 1965 рік. Композитор Степан Сабадаш звернув увагу на вірші молодого поета Анатолія Драгомирецького, які надрукувала газета «Радянська Буковина». «Це, мабуть, від Бога, що Степан Олексійович помітив мене першим і запросив до себе в гості, – на відстані багатьох років про це розповідав Анатолій Драгомирецький. – Мешкав він, тоді вже уславлений композитор (повсюдно звучали його пісні «Марічка» та «Пісня з полонини»), на вулиці Суворова у Чернівцях. Звичайно, я неймовірно хвилювався. Зустріла мене Сабадашева дружина – Рада Петрівна і провела в творчий кабінет композитора. Степан Олексійович тут же взявся за справу і награв мені на фортепіано якусь чарівну мелодію, яка відразу ж сподобалася. Не могла не сподобатися, адже це був чорновий варіант майбутніх «Очей волошкових»! Тоді несподівано Сабадаш сказав мені: «Я б хотів, щоб ви, Толю, на цю музику написали слова». Почуте мене вразило неймовірно: він – маститий музичний корифей, а я – ніхто! Та й вірші писав тоді просто так, для себе. А тут мова йде про пісню.

Через якийсь час щось накинув і поїхав до Сабадаша. Тоді й гадки ще не мав, що лише восьмий варіант «Очей волошкових» стане піснею, усі попередні Сабадаш забракував. Правда, у віршованому тексті є й велика доля Степана Олексійовича, адже, окрім мелодії, він написав ще й приспів. Через якийсь час у Порубному мене з уроку викликав до себе шкільний завуч, якраз тоді уперше звучала пісня по радіо в запису Дмитра Михайловича Гнатюка. Я слухав і плакав… Із вдячності як Сабадашеві, який шліфував кожне слово, щоб воно глибоко западало в серце, так і Дмитрові Гнатюку, який співав так, що хотілося слухати й слухати. Подібне відчуття залишилося й досі, хоч з тих пір минуло більше сорока літ. Відчувши справжній смак, я з легкої руки Степана Олексійовича Сабадаша написав декілька сотень пісенних текстів».