Михайло Маслій - Улюблені пісні XX сторіччя

«Пісня про вчительку» – пісенний шедевр. Ще нікому не вдалося створити кращої пісні на цю тему. Не одне десятиріччя лунає вона у всіх школах України на святі останнього дзвоника і ще довго звучатиме. Адже вона – це вдячність Вчителю за його служіння народу! «Школярських днів нам не забуть ніколи, не проказати їх, не проспівати», – писав поет.

«Вчителько моя, зоре світова» – у кого ці слова не лунали на шкільних уроках музики?

Андрій Малишко дуже шанував своїх вчителів Обухівської школи. І вірші Андрій Малишко почав писати ще в школі. «Я шаную і люблю, – писав він, – найбільше три професії – хлібороба, вчителя і лікаря. Без хлібороба не може людина існувати, без вчителя вона буде темною і увесь світ темний, без лікаря – цього бога здоров’я – коротким і невтішним стало б її життя».

Зворушливою «Піснею про вчительку», музику до якої написав Платон Майборода, поет низько вклонився всьому вчительству за його плідну роботу. Її співають на шкільних випускних вечорах, і в будні. Це улюблена пісня і вчителів, і учнів, нинішніх і колишніх.

Перші пісні Ярослав Вишиваний почав писати ще під час навчання у Теребовлянському культосвітньому училищі. Грав на баяні, трубі, скрипці, гітарі. А перша серйозна робота з’явилася аж у Чернівецькому університеті, куди 1961 року вступив на філологічний факультет. Мелодія, яку час від часу собі намугикував, сиділа в ньому давно. Якось наспівав її своєму однокурснику Сашкові Димиденку, уродженцю Сумщини. Він виділявся серед нас тим, що міг говорити віршами «на ходу», римував дуже легенько і просто. За якийсь короткий вечірній час у студентському гуртожитку народилася пісня «Плаче захмарене небо». Йшов жовтень 1962 року.

Пісня відразу ж полетіла в люди, стала народною, особливо в Галичині, а з великої сцени вона так і не зазвучала у виконанні популярних естрадних колективів та співаків.

«Я пробував опублікувати «Плаче захмарене небо» в різних виданнях. Але всюди тоді, на початку 1960–х років, отримував одну і ту ж відповідь: пісня песимістична і не відображає комуністичної радості. Проте твір пішов у народ, незважаючи на те, є там щось з комуністичної радості чи нема, – визнавав Ярослав Вишиваний. – Її залюбки виконували студентські вокальні ансамблі Чернівецького університету, в яких я працював художнім керівником. Спочатку це була «Лірика», потім – «Вишиванка». Ще зі студентських років, від першого курсу, та й пізніше – вже під час роботи в університеті, керував студентським хором.

Коли чув свою пісню на весіллях, у ресторанах чи деінде, відчував неймовірну радість, адже й досі її вважають народною, а це найвища подяка авторам. Подібне вдається одиницям. У нашій співучій історії понад сотні тисяч пісень, більшість з яких сумні. Так, ми не мали особливо з чого тішитися… Тепер «Плаче захмарене небо» існує в десятках своїх варіантів. Хтось чув – недочув, перекрутив по – своєму, місцями видозмінені слова, переставлені куплети… Але мелодія та зміст – ті ж! Я особливо десь не висовувався і не доводив, що є її автором. Хоч було різне. Чув її і на Львівщині, Буковині, Волині, Тернопіллі… Хоч себе особливо ніде не афішував, поводився скромно.

У Чернівцях я познайомився з Михайлом Ткачем, який тоді мав неймовірний успіх зі своєю «Марічкою» (музика Степана Сабадаша). Михайло Миколайович дав мені вірші «Ой, не ріж косу». Я написав музику, кажуть, що непогану. Пісня 1963 року була опублікована в журналі «Ранок». А пізніше на ці ж слова написав свій варіант наш корифей Олександр Білаш. До мене доходили чутки, що Олександр Іванович визнавав мою мелодію, яка вдалася краще. Але сам я того не чув від нього, тому це залишилося на рівні чуток. Потім я також писав пісні на вірші різних поетів. Але якогось аж такого великого успіху вони не мали. Викладав я майже 30 років в Чернівецькому університеті.