Кшиштоф Зануссі - Страта двійника (збірник)

Маркіза: Не бійся, він не кусається. (Песик, обнюхавши дівчину, з тихим гарчанням повертається на ліжко.) Ти витерла ноги? Перепрошую, що питаю про це, але маю поганий досвід. О цій порі, влітку, в клініці залишився хіба що другосортний персонал. Але ти, я впевнена, станеш винятком. Підійди-но ближче. Чому ти з торбою?

Мілена: Це мої особисті речі.

Маркіза: А чому вони з тобою?

Мілена трохи ніяковіє.

Маркіза: Ах, розумію. Бідолашна дитина, тобі нема де їх залишити.

Мілена червоніє.

Маркіза: Тут нема чого соромитись. Але торбу слід було лишити у передпокої. (Бачачи вагання дівчини, додає.) Дитино моя… в моєму домі прислуга не краде.

Мілена (виправдовуючись, показує на свій паспорт, що лежить на нічному столику) : Я хотіла його забрати. Сховати в торбу, бо інакше, боюсь, забуду.

Маркіза віддає паспорт. Дівчина, кинувши його в торбу, рушила до дверей. Песик миркнув. Маркіза задоволено всміхається сама до себе і натискає кнопку дзвінка. Входить Флорентина.

Маркіза: Подай мені вечеряти.

Флорентина не озивається.

Маркіза (гучніше, різким тоном) : Подай вечеряти. На одну особу.

Флорентина виходить. Маркіза заплющує очі й не розплющує їх, навіть почувши, що дівчина повернулася.

Дівчина зупиняється, не знаючи, що робити далі. Дивиться якийсь час на літню жінку, потім оглядає кімнату.

Маркіза (зненацька, не розтуляючи повік) : Сядь.

Мілена: Я думала, ви… задрімали.

Маркіза (зболено всміхаючись) : О цій порі? Дитинко, я навіть ночами не сплю. Це велике нещастя, коли не можеш заснути. Але чому ти у білім халаті? Зніми його, будь ласка. Хіба тобі не казали, що я ненавиджу все, що нагадує мені лікарню?

Мілена (знімаючи халат, упівголоса) : Доглядальниць також?

Маркіза (позирає на дівчину з раптовим інтересом і задоволено всміхається) : Браво! Так і є. Але це тому, що зазвичай вони старі й потворні… і пахнуть лікарнею. (Несподівано.) Підійди до мене.

Дівчина підходить. Маркіза принюхується.

Маркіза: А ти пахнеш потом. Надто довго ходиш у цьому светрі. Це здоровий запах, але дещо… простацький. На трюмо стоїть моя туалетна вода…

Мілена: Я маю свою.

Маркіза: Тим краще.

Дівчина виходить, забираючи з собою халат, і у дверях розминається з Флорентиною, що саме привезла столик на коліщатках, на якому сервіровано вечерю. Посуд і столове начиння вишукане: срібло, порцеляна. Маркіза накладає собі страву і тут-таки починає їсти з неприхованим апетитом.

Флорентина виходить, знову стикаючись у дверях із Міленою.

Маркіза: Дозволиш мені повечеряти? Ти вже, звісно, поїла перед чергуванням?

Мілена киває.

Маркіза: Втім, ти прийшла зарано, тому зараз ти моя гостя. Ти справді не голодна?

Мілена: Ні, дякую.

Маркіза: А може, все-таки поїси разом зі мною? Трюфелі пречудові.

Мілена (ковтає слину) : Та ні, я не голодна, дякую.

Маркіза: Може, хоч покуштуєш?.. Мені прикро вечеряти самій.

Мілена (нерішуче) : Дякую.

Це можна було сприйняти як згоду, але маркіза не наполягає і їсть далі сама.

Маркіза (закінчуючи свою вечерю) : Сподіваюся, в тебе є який-небудь бутерброд на ніч?

Мілена: Ні, вночі я не відчуваю голоду.

Маркіза: Коли людина не спить, вона хоче їсти, а ти ж не спатимеш. А може, ти на дієті? Тоді ти, схоже, перебираєш міру.

Мілена всміхається, приховуючи легке роздратування.

Маркіза: Може, все-таки з’їси щось? Я не терплю, коли в когось бурчить у животі.

Мілена дивиться на неї з неприязню.

Маркіза раптом кривиться, наче від несподіваного сильного болю, й опадає на подушки.

Маркіза (після павзи) : Мені страшенно прикро… Будь ласка, передай мені оті крапельки… І вибач, що турбую тебе ще до початку чергування. (Мілена нерішуче перебирає пляшечки з ліками, а маркіза спостерігає за нею з-під напівопущених повік.) О… ось ці. Накрапай десять крапель на цукор. Дуже тобі дякую… (Бере чайну ложечку і смокче цукор.)

Увіходить Флорентина.

Маркіза (кричить) : Прибери тарілки! (Кидає швидкий погляд на Мілену і говорить до неї.) Увійшовши сюди, ти відразу ж подумала, що я незносна злюка, правда? Зрештою, ти вже, звичайно, чула від старшої медсестри…

Мілена червоніє.

Маркіза: Зізнайся.

Мілена: Нічого я не чула.

Маркіза: Але подумала?

Мілена: Нічого я не подумала.

Маркіза: Справді? Але ж ця вся ситуація має вкрай кепський вигляд. А ти міркуєш, як мине твоя ніч, тож, либонь, уважно спостерігаєш… А може, ти просто лицемірка, тому й не хочеш зізнаватися, що подумала про мене дуже погано…