Кшиштоф Зануссі - Страта двійника (збірник)

Вона: Я зараз.

Раптом він схиляється й цілує її в губи. Жінка стоїть, заплющивши очі й усміхаючись. Наче мимоволі вона зачіпає шнур від штори, й та опускається, завішуючи вікно.

Жінка проходить крізь будуар і, ще раз усміхнувшись молодикові, зникає у лазничці; зачиняє за собою двері. Невдовзі звідти чується шум душу і голос жінки, що наспівує: «Де ви, хлопці давніх літ…» [2] Рядок із пісні «Де ви, квіти давніх літ» («Gdzie są kwiaty z tamtych lat»), яку виконувала у 1960-х рр. співачка Слава Пшибильська. Сам твір являє собою польську версію пісні Піта Сіґера «Where are all the flowers gone», написаної 1961 року. Пісня має антивоєнну спрямованість, але в контексті п’єси обігрується насамперед мотив ностальгії за минулим. .

Молодик дослухається, тоді знімає куртку, розстібає сорочку, сідає на ліжко і починає розшнуровувати черевики.

До будуару входить служниця – молоденька, дуже симпатична, в білому фартушку. В руках вона тримає тацю з одним келихом.

Служниця (серйозним тоном) : Пані звеліла подати віскі з льодом.

Спів у лазничці замовкає. У глибині помешкання клацають двері. Служниця підходить до вимикача, запалює світло – і вибухає сміхом.

Молодик починає поспішно застібати сорочку.

У вітальні лежать відкриті фотоапарати, засвічена плівка. Молодик квапливо вкидає все у сумку, обертається до прочинених дверей у глибині кімнати, наче бажаючи щось сказати…

Служниця: Пані питає, яка газета замовила вам цей репортаж?

Він: Не твоє діло.

Служниця (зневажливо) : Ну й хам ти! (Мовчки виходить.)

Автоматично прочиняється хвіртка. Молодик гнівно гримає нею, зачиняючи. Вже на вулиці він обертається. У вікні стоїть жінка.

Він хутко вихоплює фотоапарата, вставляє касету, водночас із недовірою позираючи на вікно. Жінка і далі стоїть. Він підносить фотоапарат до ока. Жінка затуляє обличчя руками…

Наступного ранку в місцевій газеті, на п’ятій сторінці, у малому форматі надруковано саме цю світлину з підписом: «Повсякчас неприступна».

Маркіза

Мілена

Флорентина – служниця

Напівтемна кімната. Маркіза де Віллер, жінка понад шістдесят років, лежить на ампірному ложі, на високих подушках. Її обличчя зберігає сліди неабиякої вроди. З іронічною ґримаскою вона гортає журнал, повний фотознімків молодих, гарних і абсолютно однотипних дівчат. У ногах ліжка згорнувся клубочком песик – мальтійський пінчер. Лунає дзвоник. Песик гарчить.

Маркіза (не уриваючи читання) : Тихо, Жужу… Ходи до мене.

Песик, продовжуючи стиха гарчати, тюпає до хазяйки.

До кімнати входить служниця Флорентина – стара, негарна, з короткою шиєю, яка уподібнює її до карлички.

Флорентина: Вона прийшла, пані.

Маркіза (не зводячи очей від журналу, перебираючи шерстку песика) : І який має вигляд?

Флорентина мовчить, тупо витріщившись у простір перед собою.

Маркіза (дуже голосно) : Який вона має вигляд?

Флорентина: Висока.

Маркіза: Молода?

Флорентина: Так.

Маркіза (відклавши журнал, знімає окуляри) : Котра година?

Флорентина: Пів на дев’яту.

Маркіза: Отже, вона прийшла зарано. Нехай собі йде і повертається о дев’ятій. Або ні… хай чекає. Ти перевірила її паспорт?

Флорентина: Ні. Але вона має направлення від старшої медсестри.

Маркіза: Вона могла десь його роздобути або взяти в подруги. Візьми в неї паспорт і принеси його сюди.

Флорентина виходить. Песик гарчить. Маркіза обережно поправляє подушки; на обличчі її – вираз легкої нетерплячості. Вона заплющує очі й якийсь час лежить нерухомо, погладжуючи песика.

Флорентина повертається з паспортом у руці. Маркіза надіває окуляри, розкриває паспорт і уважно розглядає фото молодої вродливої дівчини.

Маркіза (по складах) : Мі-ле-на Ду-ка-но-вич. (Усміхається. Закриває паспорт і, повагавшись трохи, кладе його на поличку нічого столика.) Запроси її, хай увійде. (Стишує голос.) Зрозуміла?

Флорентина виходить. Маркіза з болісною ґримасою вмощується в подушках трохи вище. До кімнати входить скромна, гладенько зачесана дівчина. Виглядає вона трохи старшою, ніж на фото в паспорті, – можливо, від утоми. Дівчина вдягнена у джинси та просторий светр; у руках вона тримає дорожню торбу.

Песик зривається на гавкіт і зістрибує з ліжка. Дівчина стоїть розгублена. Маркіза легко всміхається крізь ґримасу болю.