Кшиштоф Зануссі - Страта двійника (збірник)

Мілена: Я це ще якось витримаю. А от чи витримаєте ви… (З викличним виглядом підходить до ліжка маркізи та сідає.)

Маркіза: Я починаю сумніватися у твоєму професіоналізмі. Хіба в лікарні тебе не вчили, що не можна сідати на ліжко хворого?

Мілена підводиться. Маркіза принюхується.

Маркіза: Далебі, я дійсно переборщила. Сядь трохи далі. Я не можу дихати самим лише «Бондом».

Мілена сідає у крісло. Маркіза, відкинувшись на подушки, дослухається до тиші. Мілена теж мимоволі починає прислухатися.

Маркіза: А в тебе все-таки бурчить у животі.

Мілена (спокійно показуючи на Жужу) : Це в собаки.

Маркіза (бере песика на руки) : Це неможливо, ти… брешеш. А я ж пропонувала тобі щось з’їсти, частувала тебе…

Мілена підводиться і пильно дивиться на хвору.

Мілена: Мені здається, вам погано… Ви зблідли.

Маркіза: Тобі лише здається, дитино моя. Не переймайся аж так своєю місією… Ти дуже мила. Я рада, що натрапила на тебе. Але не стій… сядь. Отже, ти родом з Боснії…

Мілена (сідаючи) : Із Сербії.

Маркіза: Авжеж, із Сербії. Ось бачиш, це вже симптом старечого склерозу… Я пам’ятаю, що було до війни, а того, що мені казали півгодини тому, не пам’ятаю. Може, тому мені так потрібне співчуття… Старе – що мале. Розкажи мені щось про себе… Хто твої батьки?

Мілена: Мій батько – директор банку.

Маркіза: Невже? Виходить, сама ти француженка, а в Сербії лише виховувалася?

Мілена (здивовано) : Та ні, я сербинка… (виправляється) югославка. А чому ви подумали, що я француженка?

Маркіза: Я не знала, що у вас теж є банки. Зрештою, це, мабуть, іноземний банк?

Мілена (зрозумівши гру, іронічним тоном підхоплює) : Авжеж. Французький.

Маркіза: І вони довіряють тубільцям такі відповідальні посади?

Мілена: Це необхідність. Іноземці не зносять нашого клімату. Джунґлі для них – погибель.

Маркіза: Джунґлі? Ти так кажеш, наче твоя країна розташована десь у тропіках. Може, ти жартуєш?

Мілена: А ви спостережлива. Але ж і ви жартували.

Маркіза: Я? (На хвильку замислюється.) А мова якась у вас там є? Скажи що-небудь сербською.

Мілена: Що я маю сказати?

Маркіза: Прочитай якого-небудь віршика. У вас же є поети?

Мілена урочисто промовляє своєю рідною мовою лайливу фразу.

Маркіза (пирскає сміхом) : Ти так шелестиш, наче миші щось гризуть! То це був вірш?

Мілена: Так.

Маркіза: Але рим не було.

Мілена: Це був білий вірш.

Павза. Через деякий час знов озивається маркіза.

Маркіза: Моя сестра колись була на Балканах і розповідала, що там страшенно багато злодіїв. Це, звичайно ж, було дуже давно… Але звичаї швидко не міняються. Що, у вас і досі крадуть?

Мілена (спокійно) : Крадуть, та все ж не так, як у Парижі. Мене вже двічі обікрали в готелях.

Маркіза (всміхнувшись) : Ох, дитино моя, в Парижі стільки іноземців… Поліція не може вдіяти анічогісінько…

Запановує тиша. Мілена влаштовується у кріслі якнайзручніше. Літня пані не зводить із неї очей.

Маркіза: Розкажи про себе щось іще.

Мілена: Мені здається, що це вас стомлює.

Маркіза: Нічого мене не стомлює. Навпаки, я не зношу тиші.

Мілена: Але розмови стомлюють. А якщо я просто тихенько посиджу, то, може, ви заснете.

Маркіза (сміється) : Я? Засну? Та чи знаєш ти, скільки років я вже не сплю ночами?.. Це ти, судячи з твого вигляду, стомлена.

Мілена (емоційно) : Ні ж бо! Анітрішечки.

Маркіза: Як це – ні? В тебе очі почервонілі… Зізнайся, ти невиспана.

Мілена коротко всміхається.

Маркіза: Це недобре. Перед чергуванням треба відсипатися.

Мілена (спокійно) : Я сподівалася поспати у вас.

Маркіза (позираючи на неї з непідробною цікавістю) : Твій цинізм стає дедалі відвертішим.

Мілена: Чому?

Маркіза: Ти розраховуєш, що я тебе зараз вижену. І знаєш, що нікого в лікарні це не здивує, бо я часто виганяю доглядальниць. Крім того, тобі відомо, що чергування оплачуються наперед, авансом. Це цинічно з твого боку…

Мілена: Еге ж.

Маркіза: Але я тебе не вижену. Ти нахабно прийшла сюди, щоб виспатися, бо заощаджуєш на готелях, чи не так?

Мілена: Авжеж.

Маркіза: У цьому будинку на другому поверсі вісім кімнат. Вони порожні. Мені достатньо й першого поверху, а бідолашній Флорентині вистачає місця й у підвалі…

Мілена: Це пропозиція?

Маркіза: Ти кмітлива. Дійсно, ти можеш там оселитися, принаймні на якийсь час… Мені потрібна постійна доглядальниця.

Мілена: Я не шукаю постійної роботи.