Кшиштоф Зануссі - Страта двійника (збірник)

Вона (знущально) : Шанси є завжди. Але наразі ви їх змарнували. (Всміхається.)

Він: Безповоротно?

Вона (позіхає, прикриваючи рота рукою) : Перепрошую, але цей пінґ-понґ стає нудним. (Показує йому на двері.)

Він (із засмученим виглядом бере сумку, робить крок у напрямку виходу. Зупиняється. Каже з розпачем у голосі) : Вибачте, чи не міг би я хоч раз поглянути на картину? Я знаю її лише за репродукцією.

Вона (здивовано) : Але ж вона перед вами.

Він: Я не про цю. Мене цікавить «Вид на Палац дожів». Її тут нема.

Вона (після павзи, з непокірним усміхом) : А якщо в мене її взагалі нема? Якщо я її продала?

Він (остовпівши, з непідробним відчаєм) : Це… це неможливо… Я б знав про це. Скажіть, що це неправда!

Жінка дивиться на нього із загадковою усмішкою.

Він: Благаю вас! Це неможливо.

Вона (спокійним тоном) : Можливо. В мене його нема.

Жінка якийсь час спостерігає за поведінкою молодика. Виходить із передпокою, але за кілька секунд знову повертається.

Вона: Перш ніж піти, скажіть, навіщо ви це все робите? З любові до мистецтва?

Він: А ви не вірите, що можна любити мистецтво?

Вона: Вірю. Але тільки не вам.

Він (зажурено киває головою, дивиться жінці просто у вічі й тихо запитує) : А в амбітність ви теж не вірите?

Вона (обурено) : Це ви говорите про амбітність?! Амбітна людина давно вже вибачилася б і пішла.

Він (із гірким усміхом) : І це кажете ви? Справжня амбітність дозволяє… дозволяє стерпіти все.

Вона (пильно дивиться на молодика, раптом зацікавившись) : Звідки ви це знаєте?

Він: Знаю. Я ж бо народився не у красивому районі. І ви теж повинні знати.

Вона (буквально на одному подиху) : Дорогий мій! Я хотіла завоювати все… увесь світ… і я його завоювала! І я ввійшла у нього при повному освітленні, через парадний вхід! А ви… Вас цікавить не найкраща картина не найвидатнішого художника… і ви прослизаєте тайкома, через кухню.

Він (ображений, обурений) : Можливо… (Бере сумку.) Можливо, це так.

Вона опускається на канапу.

Він: Хоча, думаю, колись і ви… понад усе на світі хотіли отримати якусь не найголовнішу роль у не найкращого режисера. І були готові на все, щоб зіграти її! Тільки ви цього вже не пам’ятаєте! (Йде до виходу.)

Жінка слухає його з явним інтересом, одначе враження таке, наче при цьому вона напружено думає про щось інше. Нарешті, наче жаліючи його, погоджується.

Вона: Ну гаразд. Можете зробити це фото.

Він зупиняється.

Він (тихо, недовірливо) : Це що – черговий жарт?

Вона: Атож. Сподіваюся, ви не думаєте, що я ставлюся до вас серйозно. (Легкий сміх.)

Він (розгублено) : Але ж у вас нема цієї картини…

Вона: Є. (Знову сміється.)

Він (підходить) : То я зможу зробити фото?

Вона: Зможете. Вона висить там… (показує рукою). Я дозволяю зняти її й принести сюди.

Молодий чоловік спершу стоїть розгублено, а тоді мало не бігом кидається сходами нагору – по картину. Вертається, тримаючи її в руках, і ставить на мольберт. Відходить і дивиться на картину.

Вона (з цікавістю спостерігаючи за ним) : Вона перевищила ваші очікування чи розчарувала?

Він (далі дивиться на картину) : Вона менша, ніж я припускав. Коли про щось так багато думаєш, воно дійсно потім здається чимось нереальним. Не віриться, що вона і справді тут. (Переводить погляд на жінку.) Так само не віриться, що я справді тут.

Вона: Чому?

Він починає готуватися до фотографування. Бере один з апаратів, обходить стіл, наче підшукуючи найкращий ракурс.

Жінка стоїть осторонь.

Він: Я думав не тільки про картину. Я думав і про вас. І набагато раніше. Іще навчаючись у школі, вирізував з газет ваші світлини. Я знав вас із фільмів, із телепередач. Ви були істотою з іншого світу. На яхті. У Паризькій опері. Із президентом… Я пам’ятаю репортаж про вашу участь у сафарі. Знаєте, вже студентом я з кількома марками в кишені їздив на великі авкціони, щоб побачити вас бодай здаля.

У фотоапараті, якого він поклав на стіл, спрацьовує автоспуск. Жінка не звертає на це жодної уваги.

Вона: Ви хочете сказати, що були трохи у мене закохані? Чи все-таки вся справа у картині Каналетто?

Він: Вам смішні мої почуття?

Вона: Хіба я сміюсь?! Хай там як, але готувалися ви довго. Втім, не надто ретельно. Ви мали завважити, що на хвіртці мого прізвища нема. Звідки, власне, у вас моя адреса? У маґістраті вам її дати не могли: вона засекречена, її знають лише кілька моїх найближчих знайомих.