Кшиштоф Зануссі - Страта двійника (збірник)

Двері прочиняються. На порозі стоїть жінка в халаті – висока, струнка, досі вродлива, попри те що їй уже понад п’ятдесят.

Вона: Хотілося б у це вірити…

Він (ображено) : Не розумію, в чому ви мене підозрюєте?

Вона: О, ні в чому такому… Просто до цього будинку вже давно ніхто не навідувався.

Він: Тоді ви мали б радіти. (Підносить слухавку, набирає номер, чекає і, наче змирившись, знову кладе її.) Сподіваюся, ви не матимете прикрощів.

Вона: Із чим?

Він: Із панею.

Вона: Вас цікавить пані?

Він: Знов за рибу гроші… (Зітхає.) Ні.

Вона: Навіть якщо вона – це я?

Він (опустивши погляд) : Чесно кажучи, так я і думав.

Вона: Але ніяк не дали по собі знати.

Він: Але ж ви хотіли зберегти інкоґніто.

Вона: Чому ви відводите очі? (Підходить ближче до нього.) Почуваєтеся винним?

Він: Так. Я порушив ваш спокій.

Вона: Ви іронізуєте чи говорите всерйоз?

Він: Усерйоз. Я порушив дещо більше, ніж спокій. Я порушив вашу самотність.

Вона: Звідки ви знаєте, хто я така?

Він: Прочитав на хвіртці. І впізнав голос. Я чув його по телевізору.

Вона: Що це була за передача?

Він: Інтерв’ю з вами.

Вона: Коли?

Він: Років зо три тому. Ще ваш чоловік був живий.

Вона: І ви запам’ятали мій голос?.. Ви забагато про мене знаєте.

Він: Усі знають. Кожен, хто читає газети. А я ж бачив і фільми за вашою участю… (Знову хапається за пошкоджену руку.)

Вона (раптово змінюючи тему) : Як ваша рука?

Він: Болить трохи. Марничка…

Вона: А що ви робили в нашому районі?

Він: Фотографував.

Вона: Що?

Він: Я вивчаю історію мистецтв…

Вона (знову стає у дверях) : Цей район не надто старовинний…

Він (пожвавлюючись) : Це ще як поглянути. Наполеон, приміром, зносив у Парижі ґотичні собори, бо вважав їх пам’ятками варварства. (Показує рукою на канапу.) Модерн – сьогодні вже старовина. Ви бачили, як нині будують вілли? Геть інакше.

Вона (з натяком) : І тому ви фотографуєте?

Він: Так.

Вона: А чому в похмурий день, а не в сонячний?

Він: Настрій… (Усміхається.) Потрібен відповідний настрій. Я спеціалізуюся на художній фотографії.

Вона: І архітектурні споруди цікавлять вас дужче, ніж мешканці?

Він: Багаті люди неприступні.

Вона: Чому ви так думаєте? Тому, що вам не відчиняли дверей?

Він: Ви відчинили. Але ви – виняток.

Вона: Ви так гадаєте? Але я оберігаю свою неприступність навіть більше, ніж інші.

Він: Знаю, але я не це хотів сказати…

Вона (пильно дивиться на нього) : Ви плутаєтеся у словах…

Він: Справді… Але все так зненацька… Ніколи не думав, що матиму нагоду говорити з вами.

Вона: І все-таки маєте… Як же ви збираєтеся її використати?

Він (здивовано поглядає на неї, відводить очі) : Розумію, що ви маєте на думці… Маю відчуття, наче я зловживаю вашою добротою. (Підносить руку до чола, й тут-таки його обличчя спотворює ґримаса болю.) Ви не дозволите мені скористатися з лазнички? Я б хотів умитися.

Вона: Справді, вигляд у вас… Я й сама мала б здогадатися… Тепер ви скажете, що багаті не лише неприступні, а й злобливі. Але вам треба було зателефонувати…

Він зупиняється на півдорозі. Вона іронічно осміхається.

Вона: Ви зробите це зараз чи після того, як умиєтесь?

Він: Якщо це дасть мені змогу побути з вами трохи довше…

Вона (сміється і прочиняє двері) : Ну, коли так – заходьте.

Молодик бере сумку і входить до вітальні. Тут світліше, ніж у передпокої. Вітальня має дещо екстраваґантний вигляд: тут зібрано багато мистецьких творів. Кілька скульптур, що нагадують роботи Арпа й Ерната, контрастують із картинами, що належать до більш ранніх епох.

Вона (показує на сумку) : А це навіщо?

Він: Професійна звичка. Перепрошую. (Кладе сумку поряд зі стільцем і нерішуче спиняється, дивлячись на картини.)

Вона: Ну так, ви ж фотограф.

Він: Не зовсім. Я займаюся історією мистецтв. Точніше, закінчую курс навчання.

Вона: Гаразд. Сідайте і покажіть мені вашу руку. Либонь, знадобиться рентґен.

Він опускається на канапу. Вона сідає коло нього.

Вона: Боляче?

Обережно торкається його долоні. Він неохоче підпорядковується.

Вона: А тепер боляче?

Він: Трохи, наче від удару. Ви знаєтесь на медицині?

Вона: Ні. Зігніть лікоть. Дужче. Боляче?

Він: Трохи.

Вона: А тут?

Він (стогне) : Так.

Вона: Де ви навчаєтесь?

Він: У Ганновері.

Вона (несподівано) : Ви знаєте, вам треба негайно до лікарні, це може бути перелом. Буде розпухати. Схоже, вже почало.