Кшиштоф Зануссі - Страта двійника (збірник)

Павза.

Молодик явно збентежений.

Жінка підводиться.

Він: Я чекаю, що ви якось мені допоможете… Якщо я зробив щось не так…

Вона: Ви чекаєте… (Холодно.) Ви чекаєте, коли підуть люди, які вас побили. Припустімо, вони пішли. (Підводиться і йде до столу.)

Він (опускає голову, зітхає) : Можу я замовити таксі?

Вона: Я вам допоможу. З такою рукою вам важко буде набрати номер.

Обоє виходять у передпокій. Жінка затримується у дверях. Молодик підходить до телефону, тягнеться до слухавки.

Вона (різко) : Ця комедія стає нудною! Ви мали передбачити, що я – як акторка – добре знаюся на гримі. Ви цілком можете повернутися пішки. І застерігаю: в будинку встановлено сигналізацію, це миттєвий зв’язок із поліцією. Не знаю, чого ви хотіли, але раджу вам щезнути так само хутко, як ви сюди пробралися. (Виходить до вітальні, зачинивши за собою двері.)

Молодик стукає у двері.

Голос із домофону: Викликати поліцію?

Він (несміливо, жалісно) : Я хотів би забрати сумку.

Вона: Яку сумку?

Він: З апаратурою.

Вона: Прошу.

Молодик вертається до вітальні, трохи барячись, бере сумку і починає перекладати апарати.

Жінка з’являється у дверях.

Вона (з іронією) : То вся справа була саме в цьому?

Він (покірно) : Так.

Вона: І що це мало бути? Фоторепортаж?

Він: Ні.

Вона: З якої ви газети? Чи, може, ви вільний стрілець?

Він: Ні з якої.

Вона: Навіщо ця брехня? Ви боїтеся, що я зателефоную і вимагатиму, щоб вас викинули з редакції?

Він: Ні. Я студент. Це правда.

Вона: І навчаєтесь у Ганновері?

Він: Так. (Із розпачливим виглядом кладе сумку.) Річ у тім, що я маю написати роботу на ступінь маґістра. Для мене це великий шанс. (Рушає до дверей.) Я не маю грошей на подорожі великими ґалереями. Моя тема – Каналетто венеційського періоду. Ваш чоловік не дозволяв робити репродукцій… (Зачиняє за собою двері. За хвилину знову відчиняє їх.)

Вона: То мій чоловік… До мене ви не зверталися.

Він: Я боявся, що ви відмовите, і тоді я втратив би останню надію.

Вона: Йдеться про фотографію картини?

Він: Так.

Вона: Як же ви це собі уявляли? Що я впущу вас до будинку як жертву нападу, а ви зробите репродукцію Каналетто? Розраховували, що я розчулюся?

Він: Так чи інак, ви ж мене впустили. Либонь, у якусь мить ви у все це повірили. (Несміливо всміхається.)

Вона: Радше ви самі в це повірили. Ви й досі тримаєте руку так, наче вона болить…

Він (розв’язуючи носовичка на руці й кладучи його до кишені) : Сила самонавіювання…

Вона (сміється) : Ну, і як це було? Ви бігали чи робили присідання, щоб захекатись?

Він: Бігав.

Вона: І чекали, коли Маріанна піде на пошту і я лишуся сама… Непогано ви все це продумали.

Він: Може, мені за це належиться нагорода?

Вона (глибоко зітхає, вражено хитає головою) : Ви мене приголомшуєте! Нечувано! Зроду не зустрічала такого нахаби!

Він: Ви мені лестите… Досі мені нічим не вдавалося відзначитись.

Вона: І що я маю з вами зробити? Ви вже давно мали б бути далеко звідси…

Він: Та оскільки я досі тут…

Вона (вже нібито піддаючись) : То я маю дозволити вам зробити світлини?

Він заметушився.

Він (квапливо) : Це не займе багато часу. Ви й оком змигнути не встигнете. В мене камера зі спалахом… утім, ще доволі світло. (Підходить до столика, виймає з сумки апаратуру.) Я вкладусь у п’ять хвилин.

Вона: І що потім?

Він: Це ніколи не буде оприлюднено, ввійде тільки в мою роботу. А вона ж не буде надрукована.

Вона (стурбовано) : Якщо вона вийде дуже доброю, то хтозна…

Він (відчуваючи, що шанси його зростають, говорить із надзвичайним запалом) : Я маю заприсягтися, що не буде?!

Вона: Схоже, що дійсно не буде… Готуючи роботу про Каналетто, ви мали б більше знати про авторські копії.

Він: Річ у тім, що я ніяк не міг обрати тему… Я писатиму про Каналетто лише в тому разі, якщо ви дозволите зробити репродукції… Це займе набагато менше часу, ніж наша розмова.

Вона (пильно дивиться на нього) : Ви вважаєте, що вся справа у часі?

Він (вагається, опускає голову і стишує голос) : Ні. У вашій довірі.

Вона: До вас? Ви зробили все, щоб я думала про вас погано.

Він: Я зробив усе, щоб ви хоч щось про мене подумали. А це дуже важко. То… можна? (Виймає із сумки «дзеркалку» і благально дивиться на жінку.)

Вона (тихо) : Ні.

Він (безнадійним голосом) : Я маю піти?

Вона: Гадаю, так.

Він: І нема жодних шансів умовити вас?