Іван Котляревський - Українська драматургія. Золота збірка

Сильний вибух розірваного надворі снаряду, од якого дзвенять вікна. Всі раптово змовкають, переполохано, врозтіч кидаються в кутки й присідають.

Пані Корецька( плаксиво ). Ой, господи, царице небесная, — це знову починається!

Корецький. Це щось тут та не так! Не даром ото прибігав офіцер такий стурбований. ( До Лізи, яка стоїть скам’янівши .) Ліза — катай вниз, подивися, що робиться в штабі! ( Панна Ліза швидко біжить із кімнати .)

Пані Корецька( ломлячи руки, лагідно до Корецького ). Антоша, це українці стріляють? Українці? Та чого ж мовчиш — кажи: це українці?

Корецький. Та цить… це мабуть наші…

Пані Корецька. Та які ж наші? Які наші, українці, чи гетьманці?

Корецький( виглядаючи у вікно ). Наші… укра… гет… Чорт їх розбере тепер! ( Сердито .) Кажу тобі наші!

Пані Корецька. Зажди, Коломієць мабуть щось знає. ( Підбігає до дверей Коломійця, починає нервово стукати .) Миколо Федоровичу! Миколо Федоровичу! ( З кімнати ніхто не обзивається; пані Корецька одчиняє двері. ) Миколо Федоровичу! Миколо Фед… Де ж це дівся Коломієць? Здається — він же не виходив з кімнати?

Корецький( стурбовано ). Ні, не виходив. ( Швидко підходить до дверей квартиранта, дивиться в кімнату .) Що за оказія? ( Грубо .) Де дівся — не бачиш? Глянь: вікно виломане!

Панна Ліза( вбігає задихана, перелякана; крізь плач ). О, господі, что нам делать? Із штабу всі повтікали… Покидали все… все…

Корецький. Як? уже?

Пані Корецька. Усі повтікали.

Панна Ліза( плаче ). Ні душі немає!

Корецький. Ну от… маємо! ( До Корецької. ) Ну що? що?

Пані Корецька( скривившись ). Що ж, Антоша?

Корецький. Ти ж хотіла, ворожила, щоб прийшли українці, от — тепер радуйся!..

Пані Корецька. Та ти ж сам, Антоша…

Корецький. Ах ти, Боже мой! ( Раптово спиняє її, сам болізно скривився, аж зігнувся, ніби його хто шпигнув гострим у груди .) Цсс…

Всі змовкли. Надворі під вікнами чути голосну мову, — когось нетерпляче гукають. Корецький застібається тремтячими руками і біжить у кімнату Коломійця; звідти незабаром чути його з кимось розмову через вікно. Голос у Корецького підвищений і разом із тим солодкий, запобігливий. Пані Корецька і панна Ліза стоять занімівши серед кімнати з піднятими руками, з розширеними очима, зігнуті у той бік, звідки чути розмову, витягуючи туди ухо, як буває з людиною тоді, коли вона нетерпляче і пильно до чого дослухається.

Корецький( з другої кімнати ). Ні, ні! Штаб був там нижче, а тут живуть мирні люди! ( Павза .) Боже нас борони! Хай їм чорт, щоб ми їх передержували у себе! ( Павза .) Як не вірите, то хоч і самі ідіть подивіться… Ми — люди самі бідні… Ми теж українці… Ми давно вас виглядаємо: ждемо не діждемося… ( Павза ; веселіше .) Так, так. Гоніть звідціля ту чортову кацапню, щоб і дух їх не смердів тута!

Корецький( виходить із Коломійцевої кімнати блідий, як глина, важко зітхає, взявшись рукою за серце . Стиха, схвильовано, урочисто ). Українці!..

Панна Ліза( ломаючи руки, в тузі ). Що ж нам тепер робити? Що робити? Господи, які ми нещасні! Це знову в погреб ховатися?

Пані Корецька( грубо ). Що ж, прошпетились, — треба ховатися! А то вони дадуть нам і випить, і закусить!

Корецький( не гублячи присутности духа ). Куди ховатися, дурепа! Чого? Сидіть мені в хаті!

Панна Ліза( плаксиво ). А як прийдуть?

Пані Корецька( плаксиво ). А як прийдуть сюди?

Корецький. Ну, то що як прийдуть? — Хай приходять. Чого нам боятися? ( Тихіше .) Що у нас на лобі буде написано, що ми там колись думали? ( Голосніше .) Хіба ми хто такі справді? Не графи ж ми які і не князі, ми ж, як і вони, українці. ( До жінки .) Надівай зараз намисто! ( До панни Лізи .) Скидай свій балахон, надівай плахту. Ну, живо. ( Пані і панна, повеселівши, швидко достають українські костюми .) Що іще?.. ( Корецький береться рукою за чоло, щось пригадуючи . Бігає по кімнаті, зачепив табуретку коло ліжка, на якій стояли різні каламарчики, пуделечка з ліками, перекида є. Сердито кричить ): Хто це понастановляв тут цього чортовиння!

Пані Корецька. Та чого ти зіпаєш? — Це ж твої ліки.

Корецький. А… чорт!.. голову заморочили! — Все з голови повилітало! ( Сильно надавлює рукою лоба і морщить чоло .) Що ж я мав робити?.

Знову чути розриви гарматних снарядів. Всі припадають до землі; панна і пані з вереском. Корецький швидко і рішуче лізе на карачках до ліжка, дістає закинутий туди портрет Шевченка. Далі вішає його на стіну, на те ж місце.