Іван Котляревський - Українська драматургія. Золота збірка

Офіцер. Там уже как хотите, так его й называйте.

Коломієць( стоїть у нерішучості ). Зараз, зараз. ( Твердо .) Мої документи в моїй кімнаті, — я зараз найду і принесу вам. Я зараз.

Офіцер( надуто ). Да-да. Пожалуйста.

Коломієць швидко іде в свою кімнату і зачиняє за собою двері. Офіцер стоїть у войовничій, викликаючій позі.

Корецький. І нащо ви, господин офіцер, так його налякали?

Офіцер. А что это за человек?

Корецький. Хороший чоловік, якого-небудь ми не стали б держати.

Офіцер( самовдоволено до Лізи ). Может это жених ваш, тогда я прошу извинить меня?

Панна Ліза( кокетуючи ). Може й жених!.. ( Капризно .) А ви такий злий, зараз лякать.

Офіцер. Но мне интересно было бы знать, какую это он принес новость. Он с таким видом влетел в комнату, как будто там действительно невесть что случилось. Мне это кажется несколько подозрительным.

За дверима чути стурбований голос: «Борис! Борис! Боря, где ты?» Двері одчиняються і на порозі з’являється другий офіцер; він нашвидку застібує шинель.

Перший офіцер( радісно ). А, Миша, заходи сюда!

Другий офіцер( схвильовано ). Боря, сюда иди!

Перший офіцер( безтурботно ). Что такое, дорогой.

Другий офицер. Иди, тебе я говорю: дело есть!

Перший офіцер. Миша! Я решил окончательно: к черту всякие дела! Иди, вот посмотри лучше, какой прелестный уголок я разыскал.

Другий офіцер. Вот идиот! — Иди, я тебе говорю! ( Сам швидко пішов .)

Перший офіцер. В чем же дело?.. ( Трохи стурбовано .) Что это ему так не терпится? ( Іде до дверей; по дорозі повертається до пані Корецької, привітно .) Вы нас ожидайте: через пять минут мы к вам возвращаемся.

Усі. Пожалуста, пожалуста…

Офіцер швидко виходить із кімнати. Який час усі дивляться на двері з лагідною осмішкою, мовчки… Далі всі зітхають і починають вештаться по кімнаті.

Ліза( моргаючи на двері Коломійця, ядовито, неголосно ). Що, попався?

Корецький. Да-а… Як-то ти, голубчику, тепер викрутишся? Крутивсь, крутивсь, таки вскочив!

Корецький( швидко зодягаючись, до жінки ніжно ). Катю, то ти говориш, що це князь?

Пані Корецька. Князь, Антоша, князь… Рощін-Демідов…

Корецький. І видно не який-небудь, родовитий — ручки, як у панянки.

Пані Корецька( оглядає кімнату, полохається ). Ой, лишенько, який у нас смітник у кімнаті. Ліза, достань нову скатерть. ( Хапає щітку, починає вимітать . Панна Ліза дістає скатерть .) Ти б, Антоша, надів сюртук.

Панна Ліза. Катя, а это чучело совсєм нужно убрать. ( Показує на портрет Шевченка .) Срам, скандал! Люди пугаются!

Пані Корецька. Антоша, здійми його справді.

Корецький( одягаючись , замиловано ). Зразу видно, що за люді! Не той вигляд, не те поводження! Чистий народ, делікатний! Говорить, як у цимбали вибиває! Нє-є — куди там тим шмаровозам — українцям! і рівнять немає чого! Це тобі не «хіба» та «що». Ну, от скажемо, «не плачь, дитя, не плачь напрасно» — як ти скажеш по українському, щоб було і ніжно, і благодарно… «не плач, дитино… не плач»…

Панна Ліза( злісно ). Не реви, дитино, не реви, халєро!.. ( Всі регочуть .)

Корецький( стає на стілець, здіймає портрет ). Ну, добродію, хоч сердіться, хоч ні, а доведеться вас, добродію, звідци попрохати кудись в инше місце. ( Здіймає портрет і дивиться, куди б його покласти .)

Панна Ліза( рішуче ). Дай сюди! ( Бере портрет і злісно шпурляє його під ліжко, тихіше ) :Вот гдє єму мєсто!

Пані Корецька( злякано ). Ліза! ( Робить очима знаки перестороги, моргаючи в той бік, де двері в кімнату Коломійця .) Сумашедша…

Корецький( незадоволено ). Ну, ну, не дуже брикайся! — Посиділа з добровольцями, як розхрабрилася! Тепер не ті часи — говори та й назад озирайся.

Панна Ліза( набираючись сміливости ). Нікого і нічего я не боюся! Довольно этого мужічества! что это в самом деле? До какіх пор ето будєт продолжаться? ( Говорить жестикулюючи до дверей Коломійця ). Взялі себе в голову, что оні тут какіє то хозяєва і начінают распоряжаться. ( Передражнює. ) «У нашій хаті мусите говорити по нашому!» А злидні несчастниє! какая-нібудь галушка кирпатая… ( Дедалі підвищує голос . Корецький і Корецька спиняють її : «Та цить!» — «Та годі вже тобі!» .)Да не хочу я молчать! Довольно, — било время, когда ми молчалі. Пора нам заговоріть прямо!

Корецький( прислухуючись до чогось, сердито й стурбовано тупнувши ногою ). Тобі заціпить, чи ні? Цить, кажу! ( Всі відразу змовкають — чути трахкотню з кулемета, стрілянину з рушниць . До Лізи .) Чуєш?