Іван Котляревський: Українська драматургія. Золота збірка

Виникнення і становлення української класичної драматургії припадає на першу половину ХІХ ст., коли в передових українських колах почало розвиднюватись на розвиток рідної культури, зростання національної гідності, вивчення історії свого народу, його мови тощо. Тенденції такого поступу мали здебільшого фольклорний характер, дозволений імперським урядом для малоросійських аборигенів, хоча перші в Україні журнали на кшталт «Украинского вестника» і «Харьковского Демокрита» (почали видаватися 1816 р.), а також «Украинский журнал» (виходив від 1824 р.), крім історичних, географічних та етнографічних, містили також літературні матеріали. Так само в «Кратком очерке истории Харьковского университета» Дмитро Багалій, згадуючи науково-літературний рух в Харкові 1840-х рр., і вирізняючи з-поміж інших професорів Гулака-Артемовського, Метлинського, Срезневського, Квітку-Основ’яненка і Костомарова, а також видавців Н. Бецького та О. Корсуна, значить зокрема про останнього з них: «Корсун издал малорусский литературный сборник «Сніп», в котором, между прочим, помещена трагедия Костомарова «Переяславська ніч» и его же переводы из Байрона». Це було у Харкові 1841-го р. — від того часу темний період репресій та туподумства тривав аж до початку ХХ ст. майже сімдесят років.

Що ж до питомо української драми, то, власне, як твір для театру, вона з’явилася фактично лише в 90-х рр. XIX ст., починаючи з п’єс тодішніх корифеїв — М. Кропивницького, М. Старицького, І. Тобілевича (Карпенка-Карого), оскільки розмірене імперське життя цього періоду пред’явило свої вимоги і до таких суспільно значимих галузей мистецтва, як театр і драматургія. Тож у Києві, Харкові, Полтаві, Одесі та інших містах Російської імперії засновуються професійні театри, що, порівняно з існуючим до того часу вертепним театром та шкільною драмою, було рішучим кроком на шляху подальшого розвитку народного театру. Зрозуміло, що про національну українську виставу ще не йшлося, оскільки усе це було явищем загальноросійського сценічного мистецтва, в якому мішані російсько-українські та польсько-українські театральні трупи ставили переважно російські п’єси. Але важливо, що заснування таких театрів певною мірою сприяло створенню українського національного репертуару.

Отже, не все так просто було з розвитком саме українського професійного театру, а не самодіяльної забави на поталу розвеселеній слобідській публіці. Звісно, постави п’єс різних напрямів і стилів вимагали також різної манери гри, натомість у тогочасному «українському» театрі переважало «водевільне» й «фарсове» виконання етнографічного репертуару. Втім, саме завдяки йому закладалися підвалини для українського національного театру, до того ж втілені у творчості таких виконавців, як Соленик, Дрейсіг, Зелінський, Угаров, Зубович. «Для розвою справжньої, високої драми потрібні дуже вигідні, сприятливі умови, — наголошував у 1913 р. Микола Вороний, — насамперед треба, щоб народ мав міцне політичне становище, високу своєрідну культуру, вільну національну освіту, яка б могла розвивати найрізноманітніші ознаки народного життя, і, нарешті, повну можливість черпати поетичний матеріал з усіх своїх національних і історичних скарбів. Коли сих умов не буде, то драматична творчість не вийде за межі п’єс етнографічного характеру…» Чи існували такі умови в українському суспільстві? І яким взагалі було «українство» за описуваних часів? Чи виховували це чуття у тодішніх «українських» шляхетних родинах? Як взагалі відбувалась не примусова, немов у майбутніх 1920-х, а природна «українізація» у малоросійських родинах імперії? «Смуток молодої душі — се мов той цвіт лілії, / котру всі люблять, а ніхто в дійсності / до грудей не припне», — ці рядки О. Кобилянської, присвячені Христі Алчевській, можуть бути рефреном до тодішнього стану «внутрішнього» українства в душах принишклих малоросів.

Отже, сприятливих умов на розвиток національної естетики тодішня українська драматургія не мала, тому початок її професійного існування був позначений етнографізмом.