Іван Котляревський - Українська драматургія. Золота збірка

( По окончании пения говорит. )

Так, добродiю, пане возний! Перестаньте жартовати надо мною, безпомощною сиротою. Моє все багатство єсть моє добре iм’я; через вас люди начнуть шептати про мене, а для дiвки, коли об нiй люди зашепчуть…

Музыка начинает играть прелюдиум. Наталка задумывается, а возный рассуждает и смешные показывает мины на лице.

Наталка и возный. И после выборный, показавшись на сцену, поет.

По мере приближения выборного к оркестру, Наталка подходит к ведрам, берет их и уходит домой.

Возный. Чи се — теє-то як його — нова пiсня, пане виборний?

Выборный. Та се, добродiю ( кланяется ) ,не пiсня, а нiсенiтниця. Я спiваю iногдi, що в голову лiзе, — вибачайте, будьте ласкавi, я не добачив вас.

Возный. Нiчого, нiчого. Вiдкiль се так? Чи з гостей iдете — теє-то як його?..

Выборный. Я iду iз дому. Випроводжав гостя: до мене заїжджав засiдатель наш, пан Щипавка; так уже, знаєте, не без того, — випили по однiй, по другiй, по третiй, холодцем та ковбасою закусили, та вишнiвки з кварту укутали, та й, як то кажуть, i пiдкрiпилися.

Возный. Не розказовав же пан Щипавка якої новини?

Выборный. Де то не розказовав! Жаловався дуже, що всьому земству урвалася тепер нитка, та так, що не тiлько засiдателям, но самому комiсаровi уже не те, як давно було… Така, каже, халепа, що притьмом накладно служити. Бо, каже, що перше дурницею доставалося, то тепер або випросити треба, або купити.

Возный. Ох! правда, правда; даже i в повiтовом судi, i во всiх присутственних мiстах унинiє воспослiдовало; малiйшая проволочка iлi прижимочка просителю, як водилось перше, почитається за уголовноє преступленiє; а взяточок, сирiч — винуждений подарочок, весьма-очень iскусно у iстця iлi отвiтчика треба виканючити. Та що i говорить! Тепер i при рекрутських наборах вовся не той порядок ведеться. Трудно становиться жить на свiтi.

Выборный. Зате нам, простому народовi, добре, коли старшина, богобоязлива i справедлива, не допуска письменним п’явкам кров iз нас смоктати… Та куди ви, добродiю, налагодились?

Возный. Я намiревал — теє-то як його — посiтити нашу вдовствующую дякониху, но, побачивши тут Наталку ( вздыхает ) ,остановився побалакати з нею.

Выборный( лукаво ) .Наталку? А де ж ( осматривается )вона?

Возный. Може, пiшла додому.

Выборный. Золото — не дiвка! Наградив Бог Терпилиху дочкою. Кромi того, що красива, розумна, моторна i до всякого дiла дотепна, — яке у неї добре серце, як вона поважає матiр свою; шанує всiх старших себе; яка трудяща, яка рукодiльниця; себе i матiр свою на свiтi держить.

Возный. Нiчого сказати — теє-то як його — хороша, хороша i уже в такiм возрастi…

Выборный. Та й давно б час, так що ж? Сирота, та iще i бiдна. Нiхто i не квапиться.

Возный. Однако ж я чув, що Наталцi траплялись женихи, i весьма пристойнiї, наприклад, тахтауловський дячок, чоловiк знаменитий басом своїм, iзучен ярмолоя i дуже знаєть печерсько-лаврський напiв; другий волосний — теє-то як його — писар iз Восьмачок, молодець не убогий i продолжающий службу свою безпорочно скоро год; третiй — пiдканцелярист iз суда по iменi Скоробреха i многiї другiї, но Наталка…

Выборный. Що? Одказала? Добре зробила. Тахтауловський дяк п’є горiлки багато i уже спада з голосу; волосний писар i пiдканцелярист Скоробреха, як кажуть, жевжики обидва i голi, вашецi проше, як хлистики, а Наталцi треба не письменного, а хазяїна доброго, щоб умiв хлiб робити i щоб жiнку свою з матiр’ю годовав i зодiгав.

Возный. Для чего же неписьменного? Наука — теє-то як його — в лiс не йде; письменство не єсть преткновенiє iлi помiха ко вступленiю в законний брак. Я скажу за себе: правда, я — теє-то як його — письменний, но по благостi всевишнього єсмь чоловiк, а по милостi дворян — возний, i живу хоть не так, як люди, а хоть побiля людей; копiйка волочиться i про чорний день iмiється. Признаюсь тобi, як приятелю, буде чим i жiнку — теє-то як його — i другого кого годовати i зодiгати.