Іван Котляревський - Українська драматургія. Золота збірка

Але, спитаймося, чи була в Україні власна філософія театру? І розгублено розведемо руками: а таки не було! В українській традиції взагалі прийнято вишукувати історичні свідоцтва національних трагедій де завгодно, тільки не у себе за пазухою, себто в душі. Наприклад, мало кому ходить про з’ясування екзистенційних основ гуманітарної практики. Та й звідки цим основам узятися? В Україні ніколи не було власної філософської традиції, не було і не могло бути публіцистики в європейському сенсі слова, адже обговорення політичного питання завжди заборонялося владою. Натомість побутував специфічний дискурс — філософування, в основі якого — проблеми призначення України, майбутнє українського народу і т. ін. У суті речі, основна методологія малоросійського філософування зокрема в театрі — це самопізнання і самоаналіз, ґрунтовані на матеріалі всесвітньої історії. Саме ця методологія була виведена свого часу з філософії Г. Шелінґа і запроваджена в українських гуманітарних колах в якості універсального засобу пізнання світу.

Відтак, обміління філософсько-літературного дискурсу розпочалося набагато раніше. Слідом за епохою класицизму з її звинуваченнями панам-глитаям, модерна українська драма часів символізму кінця ХІХ ст., як і будь-яка велика «гуманітарна» форма, втрачає епічну точність. Головним завданням автора-риторика стає утворення певного словесного й образного марева. Новий світ сам повинен скластися у цьому первородному хаосі слів, ну й викристалізуватися з нього лише завдяки незначним посередницьким зусиллям згаданого автора. Альтернативою цьому хаосу, а також відчуттю вичерпаності психологічної сюжетної драми була модерністська вакханалія нових форм у театрі. У глядача залишалося враження риторичної музики, але загальноприйнятою така філософія «національного» театру, як заклик до дії, звичайно ж, не ставала. Натомість найпопулярнішим жанром, викликаним катастрофізмом мислення епохи модерну, стала трагікомедія, себто сміх крізь сльози — цей споконвічний прояв малоросійської вдачі й загалом культурної естетики, втілений, нарешті, у театрі. «Комедія ця дуже серйозна, — чи не даремно бідкався Карпенко-Карий щодо своєї п’єси «Хазяїн», — і я боюся, що буде скучна для публіки, котра від комедії жде тільки сміху». Мовляв, чи потрібна філософська трагедія свинопасам і гречкосіям, для яких жування і мовчанка за столом стають космосом, а не бенкетом риторичної уяви?

Таким чином, для класичної української драми важив виключно такий тип художнього мислення, як реалізм, що вирізняв людину насамперед як невід’ємного складника природного й соціального середовища, обмежуючи на різний штиб модерністські, чи пак «фрейдистські», підходи й засоби в зображенні її внутрішньо-психологічного світу. Мабуть, саме тому так довго й тавтологічно тривала драма української класичної драматургії.

Ігор Бондар-Терещенко

Действующие лица:

Возный Тетерваковский.

Горпина Терпилиха— вдова старуха.

Наталка— дочь ее.

Петро— любовник Наталки.

Микола— дальний родственник Терпилихи.

Макогоненко— выборный села.

Театр представляет село при реке Ворскле. Чрез сцену улица малороссийских хат, к реке ведущая, и в сей улице хата Терпилихи.

Наталка( выходит из хаты с ведрами на коромысле, подойдя к реке, ставит ведра на берегу, подходит на край сцены в задумчивости и поет ) .