Мілорад Павич - Скляний слимак

ДІВЧИНА:Во ім’я Отця і Сина і Святого Духа, амінь.

Дівчина приносить дві пари рукавиць, він і вона вдягають їх, ламають у рукавицях різдвяного калача.

ДІВЧИНА (відділяє шматок калача) : Це для дому, а це для різдвяного гостя.

Сідають і починається дещо напружена мовчанка.

ДІВЧИНА (дивлячись на вишукані наїдки на столі) : Їжа — це наче інший секс.

ДАВИД:Що ти маєш на увазі?

ДІВЧИНА:Нічого не маю на увазі. Це назва однієї книжки Неди Тодорович. Там написано, що тепер небезпечно їсти, так само небезпечно, як займатися коханням.

ДАВИД:Справді? А чому?

ДІВЧИНА:Через коров’ячий сказ… Але не бійся, на вечерю маємо рибу. А будуть ще й різдвяні подаруночки.

Дівчина виймає з шухляди коробочку зі скляним слимаком.

ДІВЧИНА:Це тобі різдвяний подарунок від мене.

Дівчина цілує його. Давид трепетно відкриває червону коробочку, шовкову стрічку з металевою прикрасою кидає через плече в глядацький зал, виймає скляного слимака, вражений.

ДІВЧИНА:Не може бути, щоб ти не знав, що там у коробці?

ДАВИД:Не знав.

ДІВЧИНА:Розчарований?

ДАВИД:Так.

ДІВЧИНА:Так?

ДАВИД:Ні, він чудовий. Дякую. Це справді скляний слимак у вигляді свічки.

ДІВЧИНА:Ні, це свічка у вигляді скляного слимака.

Ставлять скляного слимака на стіл. Давид її обіймає.

ДАВИД:І я маю подарунок для тебе.

Давид кладе на стіл зелену торбинку. Дівчина гарячково її розв’язує. Всередині запальничка в жовтому чохлі з написом про здійснення бажання…

ДАВИД:Розчарована?

ДІВЧИНА (збентежено кидає чохол через плече у глядацький зал) : Так…

ДАВИД:Так?

ДІВЧИНА:Ні, він чудовий. Дякую. Мені якраз бракувало запальнички.

Давид обіймає її, коротко цілує. Ще один поцілунок.

ДІВЧИНА:Я знаю, як тебе звати.

ДАВИД:Звідки знаєш?

ДІВЧИНА:Не знаю докладно звідки, але знаю. І то віддавна. Можливо, знаю по запаху. Тебе звати Сенмут…

ДАВИД:Сенмут? Ніколи не чув. Звідки в тебе ця ідея?

Дівчина посміхається, загадково. Давид бере запальничку.

ДІВЧИНА:Якщо тричі черкнеш, сповниться твоє бажання!

Давид черкає вперше. Світло розливається по столі, осяває кімнату.

ДІВЧИНА:Черкни ще раз. Треба тричі.

Давид черкає вдруге.

ДІВЧИНА:Ще раз.

ДАВИД (кладе запальничку) : Не варто, моє бажання й так не здійсниться.

ДІВЧИНА:Здійсниться, ще й як.

Дівчина починає цілувати Давида. Любовна сцена. Після любовного акту обоє лежать.

ДІВЧИНА:Ти справді так мене жадав?

ДАВИД:Так, вже чотири тисячі років.

ДІВЧИНА:Знущаєшся.

ДАВИД:Ні, я згадав.

ДІВЧИНА:Згадав?

ДАВИД:Так. Я архітектор. Через будівлі, які люблю, які знаю чи проектую, пробилася до мене крізь камінь одна згадка… Тому-то й ти пригадуєш.

ДІВЧИНА:Що?

ДАВИД:Моє ім’я. Наприклад, я справді колись, чотири тисячі років тому, звався Сенмут. Будував храми для тебе.

ДІВЧИНА:Для мене?

ДАВИД:Так, кілька тисячоліть тому ти владарювала над Єгиптом. Була царицею обох Нілів. Звалася Хатшепсут. Єдина жінка-фараон. Вела війни за країни, в яких виробляли пахучі олійки й любила косметичні тіні «Атлантида — блакить». Я був твоїм придворним будівничим і кохав тебе ще тоді. Але ми не були коханцями. Стали ними щойно цього вечора. Чекали на це чотири тисячі років.

ДІВЧИНА:Вигадуєш.

ДАВИД:Якщо не віриш, поглянь на картинки в цій книжці, яку я змушений був украсти зі своєї колишньої бібліотеки. Приніс її для тебе. Це ти. Музей у Каїрі має три твої кам’яні погруддя, а один сфінкс у Геліополісі має твоє обличчя.

ДІВЧИНА:Неймовірно. Та Хатшепсут справді схожа на мене.

ДАВИД:Та не схожа вона на тебе.

ДІВЧИНА:А на кого?

ДАВИД:Ти є Хатшепсут. А це я, Сенмут. У позиції, яку й тепер деколи люблю займати. У позиції кубика.

ДІВЧИНА:А кого тримаєш на руках?

ДАВИД:Твою дочку, яка справді звалася Ніферуре. Вона не була моєю дитиною. Була дитиною твоєю і твого брата, який водночас був і твоїм чоловіком, а пізніше і твоїм убивцею. Успадкував твій трон як фараон Тутмос Третій. Я був змушений служити йому і бути його коханцем. І мене він убив.