Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Якщо вже все було, що нині є,
То як же наші мозки безупину
Обманюються, родячи своє
Творіння — вдруге ту саму дитину!

Задати б сонцю оберти назад
На літ п'ятсот, якби було можливо, —
В старих книжках знайти я був би рад
Відтворене душі твоєї диво.

Чи кращі ми, чи кращим був поет,
Створитель давній образу твойого,
Чи, може, вічні оберти планет
На цій землі не змінюють нічого?

Та ні, я певен, що в старі часи
Вславляли речі й меншої краси.

Біжать одна за одною хвилини,
Немов на морі хвилі, — в небуття;
На місці зниклої вже інша лине, —
Так пропадає й постає життя.

Народжене жадає світла й росту,
Дозрілому корону час дає
І тут-таки розвінчує: попросту
Назад бере дарования своє.

Він риє зморшки на чолі ясному,
Жере все рідкісне, все осяйне:
Все падає у безвість невідому,
Як він косою гострою махне.

Та може вірш мій проти нього стати —
Він має міць тебе спасти від страти.

Чи не з твоєї волі цілу ніч
Твій образ бачу в темноти тремтінні,
Чи сон мені не проганяє з віч
Мара, подібна до твоєї тіні?

Невже це твій ревнивий дух-шпигун
Вистежує мене таємним зором,
Скрізь нипає, як ревний опікун,
Щоб виганьбити за лінивства сором?

О ні! Це я тебе вартую знов,
Це моя совість при твоєму ложі;
Для того замала твоя любов,
Щоб стати біля мене на сторожі.

Далеко я від тебе, але зваж,
Моя любов — твій найвірніший страж.

Гріх себелюбності — в моєму оці,
В моїй душі і в плоті — той же гріх;
Нема на нього ліку ані моці,
Він в серце вріс мені, як в персть моріг.

Нема ніде вдатнішого за мене, —
Так думаю про себе крадькома;
Щось є в мені таке ясне й знаменне,
Чого ні в кого на землі нема!

Та як на себе я в свічадо гляну —
На тятий зморшками мій давній лик,
Сприймаю себелюбство як оману
Безсовісну, що я до неї звик.

Тож, як хвалю твою красу юначу,
Тебе в собі, а не себе я бачу.

Тебе зруйнує так же, як мене,
Жорстокий час — пригаснуть юні очі,
Схолоне кров, потнуть чоло ясне
Глибокі зморшки; на порозі ночі

Твій ранок стане, в бідні лахмани
Обернуться твої коштовні шати,
І всі дорогоцінності весни
Ти будеш тільки в мріях споглядати.

Та я фортечні мури вже кладу,
Щоб старості непощадні кинджали
Краси твоєї пам'ять молоду
З душі моєї не повирізали:

Як з пня, з мойого чорного рядка
Любові зелень вибухне пахка.

Коли я бачу, як руйнує трони
Фатальний час, як смерті навдогідь
Трухліють вежі, котяться корони,
Як вічності підкорюється мідь;

Коли я бачу, як голодне море
Зжирає суші королівський сад,
А суша води моря тяжко боре,
І відбирає забране назад;

Коли я бачу, як встає держава,
Як падає — прогнивши до основ,
Я думаю про те, що смерть лукава
Підстерігає і мою любов.

Мене веде ця думка в тьму незрячу:
За тим, що можу втратити, я плачу.

Все нищиться під натиском часу —
Метал, земля, моря, гранітні мури,
Тож як убереже свою красу
Тендітний вицвіт людської натури?

Як літові свій подих зберегти
При днів студених наступі, в облозі,
Коли ламає навіть скель хребти
Час, що його спинить ніхто не в змозі?

Жахлива думко! Де ж той чародій,
Хто може взяти час до свого схову,
Назад вертати перебіг подій
І вроду берегти твою чудову?

Нема! Хіба що в світло молоде
Моє чорнило чорне перейде!

Я кличу смерть — дивитися набридло
На жебри і приниження чеснот,
На безтурботне і вельможне бидло,
На правоту, що їй затисли рот,

На честь фальшиву, на дівочу вроду
Поганьблену, на зраду в пишноті,
На правду, що підлоті навдогоду
В бруд обертає почуття святі,

І на мистецтво під п'ятою влади,
І на талант під наглядом шпика,
І на порядність, що безбожно краде,
І на добро, що в зла за служника!

Я від всього цього помер би нині,
Та як тебе лишити в самотині?

Ах, я не знаю, нащо жить йому
З заразою? Мережитись душею
З гріхом та ушляхетнювать чуму
Безчесності присутністю своєю?