Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Тому й мовчав я, щоб пустих похвал
Знов не приносити у дань любові,
Щоб ти — живий, правдивий ідеал —
Сам показав, де лжа в сучаснім слові.

І, хоч мовчав я, ти мене не гань, —
В моїм мовчанні більше слави й тями,
Ніж в галасі фальшивих вихвалянь,
Що тягнуть не до сонця, а до ями.

Світ, що в одному оці маєш ти,
І двом співцям твоїм не осягти.

Чи більше й глибше хтось сказати може
За просто сказане — що ти є ти?
Чи є таке єство сяйливе й гоже,
Що впорівень з тобою може йти?

Перо мистецьке прагне до омани:
Воно до правди — слави додає,
Та славним тільки той напевно стане,
Хто правду скаже про єство твоє.

Хто твір природи скопіює вміло,
Твої прикмети передасть живцем,
Той, сотворивши невмируще діло,
Назавжди стане визнаним митцем.

Хай не торкне тебе хвальба лукава,
Бо гірше від проклять брехлива слава.

Працюють рівно пера золоті,
Тобі співці виспівують хвалеби,
А я мовчу в тім гамірнім гурті,
Я їх словами думаю про тебе.

На кожну з їх шліфованих подяк —
Пісень, що мають поблиск політури,
«Амінь» співаю, мов невіглас-дяк,
Неграмотний служник літератури.

«Так, так», — кажу на похвали тобі,
Щось додаю від себе, та не в слові,
А подумки, бо слово, далебі,
Забарніше, ніж почуття любові.

Шануй всіх інших за слова, мене ж —
За ті думки, що в слові не знайдеш.

Чи так його поезії вітрила
Від подуву твойого понесло,
Що мої мислі зрілі тьма накрила,
В гріб обернувши їх ясне живло?

Чи дух, який його здіймає вище
За рівень смертних, омертвив мене?
Та ні, його нічне й містичне грище
Мій вірш не переможе й не зітне!

Ні він, ані його мара-дорадця,
Що сил йому дає під ніч глуху,
Не можуть, як звитяжці, вихваляться,
Що я заслаб і змовкнув од страху.

Я лиш тоді запав у без'язиччя,
Як вірш його явив твоє обличчя.

Прощай, мій скарбе, й сам себе храни,
Собі ціну спізнав ти досконало;
Тієї я не варт і півціни,
Що не було моїм, моїм не стало.

Та й чим ти мій? Лиш тим, що сам мені
Подарував клейноди свого раю?
Але багатства ті надгородні —
Як незаслужені — я повертаю.

Ти, що не знав собі ціни колись,
В моїй особі помилився, мабуть,
Свій скарб собі вертаєш — подивись:
Змудрілого сяйливість власна вабить!

Ти був, як сон облесний. Вже не сплю:
Я тільки в сні був рівня королю.

Як ти захочеш кепкувати з мене,
Сам проти себе я почну війну
І доведу, що ти — єство блаженне,
Хоч і зрадливе; щось таке я втну

Про вади втаєні, таке накою, —
І, звісно, буде в тім вина моя, —
Що, втративши мене, звитяжцем з бою
Ти вийдеш, але виграю і я,

Бо прикрощі, яких зазнати мушу,
Щоб довести, що ти мене зборов,
Вертаються мені, як щастя, в душу
Сторицею — така моя любов:

Я оберну на радість власну шкоду —
Від тебе кривду й біль — тобі в догоду.

Як хоч, звали на мене всю вину
За власну зраду — я готов до сплати;
А хоч, клишею обізви — почну
Ту ж мить, не протестуючи, кульгати.

Та все ж не можеш ти, душе моя,
Мене принизити й наполовину
Так низько, як це можу тільки я,
Надавши форми бажаному чину.

З твоєї волі я ім'я твоє
Не вимовлю, ясновельможне й чуле:
Хулитиму я власне житіє,
Як трапиться згадати про минуле.

З ненавистю твоєю я в ладу:
За тебе проти себе я піду.

Що ж, зненавидь мене, та вже сьогодні,
Як світ, що злобній долі рідний брат,
Готов мене зіпхнути до безодні,
Та не приходь, як втрата після втрат,

Щоб вдарити в уже змертвіле тіло,
У серце, збайдужіле від страждань;
Хай після ночі, як ревло й гриміло,
Світанок не надходить, наче твань.

Покинь одразу! Не тоді, як долі
Мене повалить прикрощів крутіж:
Я хочу, щоб найгірший вирок долі
Прийшов найпершим — нині, чимскоріш,

Щоб, втративши тебе, всі інші втрати
Я міг дрібними збитками назвати.

Той має рід шляхетський, той — знання,
Той — силу, той — уміння, той — скарбону,
Той — сокола, собаку і коня,
І кожен має з того честь законну,