І кожен поважає статок свій,
І задоволення плекає власне;
А в мене інша міра — мрія мрій —
Зібрав я все в клейнод, який не згасне.
Любов мені дорожча за майно,
За псів, за верхівців, за пишні шати,
За родоводу славного ймено —
Мене ніщо не може так втішати
І так ніщо не може вознести
Чи звергнути отак з небес, як ти!
92
Не ждуть мене ні горе безіменне,
Ні мертві дні й літа без майбуття,
Бо ж як помре твоя любов до мене,
Тоді закінчиться й моє життя.
Я не боюсь найтяжчого удару,
Коли найменший рве життя моє.
Навік залежний од твойого чару,
Я є, допоки ти у мене є.
Мінливим норовом ти не погубиш
Мене, допоки вірний ти мені:
Яка то втіха — знати, що ти любиш,
Яке то щастя — вмерти в тім знанні!
Однак чи є десь ідеал без плями?
А що, як лжа закралась поміж нами?
93
Ти справді мій — чи, може, я ману
Правдивою вважаю явиною:
Зі мною — образ твій, та не збагну,
Де твоє серце, — може, й не зі мною?
У погляді немилі відбиття
Знаходить фальш прихована й глибока;
Ти ж дивишся привітно, як дитя,
Сама солодкість сяє з твого ока.
Тебе творивши, небо невтайки
Дало тобі любові лик, як маску, —
Хоч би які були б твої думки,
Твій вид виказувати має ласку.
Мов Єви яблуко, краса твоя,
На що ж вона росте — не знаю я.
94
Хто зла не чинить, хоч велика сила
У нього є, хто іншим міць дає
І сам стоїть проти спокус, мов брила,
Являючи добром єство своє,
Той має право бути в ореолі,
Змножати блага з власної руки,
Він — пан свого лиця й своєї долі,
Йому годяться інші в служники.
Здорова квітка, доки прийде стужа,
Красою сяятиме довгі дні;
Якщо ж вона червива і недужа,
її затьмарять бур'яни брудні.
Та гірше бур'яну смердять лілеї,
Що надять хробів до краси своєї.
95
Як гарно повиваєш ти свій гріх,
Мов хробака — троянда запахуща,
Як переводить сором свій на сміх
Твоя душа, в сяйній забаві суща!
Який же майстер — твій прудкий язик,
Що схвалює твої амурні вправи,
З масних пригод карбує золотник,
Свій осуд обертає в сяйво слави!
Яке прекрасне і ясне житло
Заселене принадливим пороком,
Де дух краси болотом занесло,
Та все блищить, куди не кинеш оком!
Твій привілей — мов лезо; та не ріж
Так часто, бо затупиться твій ніж!
96
Тебе ганьблять за молодості знади,
За те ж і хвалить хтось вряди-годи,
Та дивина: всі твої знади й вади
В чесноти обертаються завжди.
Скло в персні королеви сяять буде,
Зростатиме в ціні, як діамант:
Так перетворюються в правду блуди,
Що їх являє твій ясний талант.
Передушити може вовк отару,
Ягня зігравши; можеш так і ти,
Уживши всю могуть свойого чару,
Наївних безліч із пуття звести.
Та я цього не хочу — прагну я,
Щоб не зганьбилося твоє ім'я!
97
Розлуки час прийшов, як та зима,
Хоч надворі стояло літо миле,
Яка груднева голизна і тьма,
Які студені дні мене душили!
Втім, літо одійшло хтозна-куди,
Відлинув рік летючий, наче птиця;
Вже й осінь принесла свої плоди,
Сумна, немов на погребі вдовиця,
її дари, мов сироти, стоять,
Шукають батька їх скорботні очі;
Ждучи тебе, мов літню благодать,
Зніміли по садах пташки співочі.
А як озвуться, то хіба про те,
Що скоро листя снігом замете.
98
Я був без тебе, як весна безжурна
Взялася в зелень одягати світ; •
Сміявся в небі хмурий лик Сатурна,
Дух молодості слав йому привіт.
Та не вдалося чарівному квітню
Красою зел примусити мене
Розповісти якусь пригоду літню,
В пучок зібрати цвіття медяне.
Мене не дивували ні лілеї,
Ані палких троянд краса бучна,
Бо тільки ти — взірець краси тієї,
Що нам являє споконвік весна.
А та весна була мені зимою,
Бо гралась, наче тінь твоя, зі мною.
99
Фіалці ранній так я докоряв:
«Як пахощі, о злодійко мала,
В моєї ти не викрала любові,
Скажи мені, а де ти їх взяла?»
Лілею шпетив я при кожнім слові,
Читать дальше