Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Чому ж то має в нього на виду
Творити чар косметика брехлива?
Чи ж треба підмальовувать в саду
Троянду, повну істинного дива?

Чом він живе, як все навкруг старе,
Кров ледь пульсує жилами тісними,
Чому природа, мов жебрак, бере
Від нього кошти й тішиться ще ними?

Бере, аби сказати: «Подивись,
Які багатства мала я колись!»

Його лице — не показна позлітка,
А мапа давніх літ, коли краса
Цвіла і в'янула, неначе квітка,
Світила, мов незаймана роса.

Тоді не діяла ще гриму школа,
Не знали фальшувань і фарб для лиць,
Тоді бліді не прикрашали чола
Волоссям злотним, краденим з гробниць.

Всім видно в ньому святощі минулі,
Античної доби мистецьку суть,
Як відумерлі і старі кошулі
Ніхто не смів на себе одягнуть.

Проти підробок — правді навдогоди
Являє він чарівливість природи.

Все те в єстві твоїм, що бачить зір,
Не потребує фарби ані гриму;
Твій недруг сам собі наперекір
Розхвалює твою природу зриму.

Та зовнішності — зовнішня й хвала,
Ціна зворушлива, хоч неглибока;
Та додається до хвали хула,
Як цінять те, що сховане для ока.

Такий знавець, що бачить глибину
І думає, що глиб він зміряв досить,
В наївності своїй дух бур'яну
В твоє цвітіння запашне привносить.

Твій вид і дух твій — не одне і те ж,
Бо ти, мов кущ без нагляду, ростеш.

Твоїх чеснот прикмети знамениті
Підозра не затьмарить: для краси
Вона — як ворон, що летить в блакиті, —
Оздоблення небесної яси.

Данина часу — обмовляння чорне —
Відтінює ясу твого єства;
До тебе ж тягнеться все гріхотворне,
Як до найкращих пуп'янків черва.

Не знав ти ні падінь, ні перемоги —
Ти засідки юнацьких днів уник,
Та чистота твоя не має змоги
Прикоротити заздрощам язик.

Але якби не ті плітки лукаві,
Були б твоїми всі серця в державі.

Як я помру, ти з туги не заводь,
А плач не довше за скорботні дзвони,
Які звістують: віддано цю плоть
Гидкій черві у ще гидкіші схрони

За світ гидотний, — я тебе люблю,
Тож, це читаючи, не плач за мною,
Забудь, не завдавай собі жалю
За тим, кого вже забрано труною.

А як цей вірш ти прочитаєш знов,
Коли в землі змішаюся з землею,
Забудь же, чий він, — хай твоя любов
Погасне зі свідомістю моєю.

Не хочу я, щоб мудрагелів тлум
Твій жаль уздрів і зняв тебе на глум.

Забудь про мене, бо захочуть знати,
За що мене по смерті любиш ти:
Які ж мої заслуги та посвяти
Зумієш перед світом піднести?

Хіба придумаєш якісь діяння
І, вдавшись до шляхетної олжі,
Не щиру правду — щирі вихваляння
Співатимеш покійній вже душі.

Щоб щирість не спотворити брехнею,
Щоб не зганьбилася любов твоя,
Де плоть мою схоронять, там же з нею
Хай поховають і моє ім'я.

Те, що творю, мені не до вподоби,
Соромся й ти дешевої оздоби.

Ти можеш осінь бачити в мені,
Як на деревах жовте листя плаче,
І там, де птаства линули пісні,
Шурхоче гілля, з холоду тремтяче.

В мені ти бачиш пригасання дня,
Коли зникає сонце із обочин,
І ніч, і смерть надходять, мов двійня,
І запечатують усе на спочин.

В мені ти бачиш ледь примітну грань,
В золі моєї юності спочилу;
Те, що живило дух моїх бажань,
Вже гасне, обертається в могилу.

Це бачачи, міцніш полюбиш ти
Те, що невдовзі має відійти.

Та не журись! Коли вже смерті в руки,
Мов арештанта, віддадуть мене,
У цих рядках моїх, де стільки муки,
Триватиме життя моє трудне.

Це мого духу пам'ятні споруди,
Найкраща почастка мого єства;
Земля візьме своє, твоєю ж буде
Присвячена тобі душа жива.

Ти матимеш не те, що люблять хроби,
Не відпадки на смітнику життя,
А те, що не боїться ні хвороби,
Ні ницого ножа, ні побиття.

З тобою буде полум'я прекрасне,
Що, попіл покидаючи, не гасне.

Ти для моїх думок — як благодать,
Як дощ весняний для ріллі сухої;
Ти — мир, який я мушу вартувать,
Як злидень, живучи в несупокої: