Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Прижмур очей допомагає зору,
Зникають з нього враження дрібні,
І я вночі крізь темряву прозору
Дивлюсь на тебе в осіяннім сні.

О, якби тінь твоя, що сяє в мряві
І зблискує в заплющених очах,
Вдягнула дня одежі золотаві,
З'явилась при світанкових світлах —

Мій зір зазнав би щастя неземного,
Твій лик сяйнув би до відкритих віч,
І я побачив би за дня живого
Те, що мені являла мертва ніч.

Тебе я прагну бачити щоночі,
Бо сни про тебе — дні ясні й урочі.

Якби вдалося в думку обернуть
Важку субстанцію мойого тіла,
Вона здолала б найприкрішу путь,
До тебе за хвилину б долетіла.

Хоч був би ти далеко звідсіля,
Тебе знайшов би я і за морями,
Бо що для думки море і земля,
Що відстані, які лягли між нами?

Та я — не мисль, я не лечу туди,
Де світ сховав твою красу юначу;
Я — сотворіння із землі й води,
І від цієї думки гірко плачу:

Земля й вода — повільні складники,
Що з них зринають сліз моїх струмки.

Два інші складники світобудови —
Легке повітря й очисний вогонь —
В душі твоєї перелітні схови
Я посилаю кожну мить, либонь.

Посли мої — жага і мисль без плоті —
Несуть любові спраглий подих мій;
А я без них мертвію сам в скорботі,
Бо що земля й вода без тих стихій?

І лиш тоді життя моє стражденне
Просвітленим і радісним стає,
Як посланці вертаються до мене
Із вісткою, що ти живий, ти є!

Вернулися! Я рад. Знов посилаю —
І тут же знов у смуток западаю.

Мій зір і моє серце в боротьбі,
Вони за тебе б'ються між собою:
Зір образ твій загарбує собі,
Та серце не втікає з поля бою.

Зір стверджує, що ти — моя любов —
Перебуваєш в погляді ясному,
Ні, — протестує серце, — твій захов,
Твій прихисток ласкавий — тільки в ньому.

Так позивалися балакуни,
Аж суд думок сердечних задля згоди
Розумний вирок виніс, — щоб вони
Так поділили скарб ясної вроди:

Очам — оддати зовнішню красу,
А серцю — те, що я в душі несу!

Угоду про взаємодопомогу
Уклали зір і серце, мов брати.
Як серце попаде в зітхань облогу,
Чи як очам забракне ясноти,

Краси твоєї вділить серцю око,
Мов ласощів з бенкетного стола;
А зір голодуватиме жорстоко —
Хліб дасть любов, що в серці зацвіла.

Ось так твій образ житиме зі мною,
В мого єства незглибній глибині:
Чи ти — десь поряд, чи — за далиною,
Ти — у моїх думках, думки — в мені.

А як думки заснуть, то серце встане,
Щоб оком пестити лице кохане.

Як бачно я своє майно дрібне
Брав під замки, збираючись в дорогу,
Щоб злодій не пограбував мене,
Не обікрав мою оселю вбогу.

Тебе ж, моє натхнення, скарбе мій,
Я часто кидаю напризволяще, —
Забрати може будь-який крадій
Моє багатство дороге й найкраще.

В яку шкатулу, за яку броню
Сховати цноти, сяйвом оповиті?
Тебе я в грудях власних зачиню,
Щоб ти являвся в найсвітліші миті.

Але злодійкувата правда жде —
Вона тебе й з-під серця украде.

Той час, якщо такий колись настане,
Коли твоя любов досягне дна,
Коли за все — за добре й за погане —
Потрібно звітуватися сповна;

Той час, коли без ясного вітання
Ти йтимеш, мов чужий, мені навстріть,
Коли почне шукати виправдання
Те почуття, що мусило згоріть,

Той час вже нині я передбачаю,
Але тримаю сторону твою,
Бо я свої прикмети скромні знаю,
Твої права законні визнаю:

Мене покинути — підстав немало,
Причин любити — серце не вказало.

О, нелегка мені від тебе путь!
Чим далі іду, тим щемкіша туга,
Бо верстви, що навстріч мені ідуть,
Зникають, оддаляючи від друга.

Зморився кінь чуткий, тружденний звір,
Але несе він мій тягар печалі,
Мов знає, що собі наперекір
Його я змушую чвалати далі.

Він стогне, як в його боки міцні
Втинаються мої криваві шпори,
І чути в тому стогоні мені,
Як стогне десь в моєму серці горе:

Позаду зникла радість умлівіч,
Попереду печаль стоїть, як ніч.