Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Але… О сльози, почувань перлини!
Обернуті в скарби твої провини.

Сподіяне не вернеться навспак:
Та западає навіть сонце в тучі,
Троянда має колючки, й хробак,
Бува, з'їдає пуп'янки пахучі.

Всі — грішні. Я — також: переступ твій
Вкладаю у метафори сьогодні,
Освячуючи гріх, сам гріходій,
Вкидаюсь добровільно до безодні.

Твій гріх я виправдовую сповна,
Із ворогів лаштуюсь в побратими:
Любов з ненавистю зійшлись — війна
В душі йде громадянська поміж ними.

Солодкий злодію, я став твоїм
Напарником — грабую власний дім.

Я визнаю: нас двоє — ти і я,
Та, хоч і неподільні ми в любові,
Нехай не передасть душа моя
Тобі свої гіркоти полинові.

Любов у нас одна, та хай живуть
Окремо наші почуття й принади;
Дні насолоди в нас вони крадуть,
Ми мусим розійтись, немає ради.

Щоб не завдати сорому тобі,
Я вдам, немов не знаюся з тобою,
І ти обачним будь, аби в юрбі
Висока честь не вкрилася ганьбою,

Бо я цього не хочу — прагну я,
Щоб не зганьбилося твоє ім'я.

Як батька тішать молоді синове,
Коли вже вік його додолу гне,
Так ти наснажуєш мій дух, любове,
Знов повертаєш до життя мене.

Красу, шляхетність, розум і здоров'я,
І все те разом в рисах світляних —
Всі людські цінності в тобі знайшов я
І лиш любов свою щеплю до них.

Багатства і скарби твої — нетлінні,
Тому і я не вбогий, не клиша,
Бо в образу твого чудовій тіні
Добром просяяла й моя душа.

Ти — благородства втілення для мене,
Моєї мрії щастя незбагненне.

Якої ще уяви осягти
Моїй ненатомленній Музі треба,
Якщо в моєму вірші сяєш ти:
Вродливіша краса не зійде й з неба.

Подякуй же собі, а не мені —
Зчитав, а не створив я твою вроду,
І вимережую рядки хвальні
Та не собі, а правді навдогоду.

Тож Музою десятою ти стань,
Найкращою богинею натхнення,
Безсмертні твори, повні осяянь,
Хай родяться з твого благословення.

Подобатись — моєї Музи ціль:
Ти їй даєш красу, а я — свій біль.

От якщо ми поєднані з тобою, —
Ти світла часточка мого єства, —
То, значить, я твоїх чеснот хвальбою
Собі складаю пишні хвалебства.

А як розлучимось, і дві істоти
Окремо житимуть, не в однині,
Тоді знести я можу над висоти
Лише твої прикмети осяйні.

Розлука буде болісна, мов рана,
Та на дозвіллі, де панує час,
Любові мрія — чарівна омана,
Олжа солодка порятує нас.

В єдиному єстві ми — два начала,
Та хай би лиш тобі хвала звучала.

Любове, забирай від мене все,
Що вкладене мені тобою в груди,
Це більшого добра не принесе:
Все, що було твоїм, твоїм і буде.

Любов бере, любов і віддає, —
Тож ніби це не вперекір природі,
Та, як кохання забереш моє,
Мою любов зневаживши, ти — злодій.

Хоч ти грабуєш вбогого, цей гріх
Прощу тобі, мій кроткий викрадачу;
Хоч рани, що любов наносить їх,
Болять найбільше, і від них я плачу.

Вабна красо, яви знущальну лють,
Убий, лиш тайним ворогом не будь!

Усі ті милі прикрощі — свободи
І вільнодумства юного нестрим.
Офірою спокусливої вроди
Стаєш і ти, як личить молодим.

Тобою світ заволодіти хоче,
Щоб не піддатись, нападаєш ти.
Та, жінки син, чи ти єство жіноче
Зумієш сам в собі перемогти?

Чи сам на небезпечне йдеш знайомство,
Чи невблаганна юнь тебе жене,
Ти звершуєш подвійне віроломство,
Бо разом знаджуєш її й мене:

Вчарована була тобою мила,
Її й мене краса твоя зманила.

Вона — твоя, та це не весь мій біль,
Хоч я також любив її й люблю ще,
А те, що ти скорився їй всуціль,
Те, що належиш їй, — болить найдужче.

Все ж прагну виправдання вам знайти:
Мене ти в ній кохаєш, любий друже,
Вона ж до тебе горнеться, бо ти
До мене маєш серце небайдуже.

Втрачати поодинці вас — не жаль,
Але, як ви зійдетеся навмисне,
І втрачу вас я разом — то печаль,
Що до землі мене, мов хрест, притисне.

Стривайте! Я й мій друг — єство одне:
Отож вона кохає в нім мене!