Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Зміни свої думки! Хіба любов
Повинна буть ненависті рабою?
Тож доведи, що ти в собі зборов
Нелюдяне чуття і будь собою:

Будь і в душі таким, яким ти є
На вид, що сяє й ласку роздає!

З однаковою, друже, бистротою
Розквітнути й зів'яти мусиш ти,
Своєю молодістю і жагою
В потомства молоду жагу ввійти.

Ось, мабуть, мудрість, і краса, й зростання!
Якби зламався цей одвічний лад,
То швидко надійшла б доба остання,
І світ би вимер літ за шістдесят.

Хай відійдуть потворні та безликі,
Природа дбає не про них, вона
До вроди додає дари великі,
Щоб осявалась вроди явина.

Бо ти — печать її, яка зарання
Була призначена для друкування.

Коли вслухаюся в печальний хід
Годинника хвилиною нічною,
Коли дивлюся на прив'ялий цвіт,
На кучері, що світять сивиною,

На голі дерева, що для отар
Давали влітку тінь і прохолоду,
На збляклу зелень врун, що з них жнивар
Уклав снопів копу сивобороду,

Я думаю з тривогою про те,
Що молодість твоя минуща, друже;
Краса, мов квітка, хутко відцвіте,
А там косою час махне байдуже…

Нащадкам дай життя, як хочеш ти
Безстрашно під косу його лягти!

Любове, будь собою! Що за пробу
Ти матимеш в скорботний реченець!
Віддай же іншому свою подобу,
Щоб з гідністю зустріти свій кінець.

Тоді краса, яку ти винаймала,
Кінця не мала б — ти б тоді була
Собою і собою б знову стала,
В подобі тій, що іншому дала.

Хто ж дім занедбує напередодні
Зими, що сніговицями гуде?
Чи, може, смерті подуви холодні
Не відчуває тіло молоде?

Ти ж мала батька, о моя любове,
Хай мають же його й твої синове!

Відчитую не в зорях вирок свій,
Та все ж я астроном, хоча й не можу
Пророкувати голод, мор, застій,
Погоду сльотанисту чи погожу;

Ні, я не провіщу, де вдарить грім,
Що буде в забутті, а що в потребі;
Правителям також не розповім,
Що я уздрів для їх добра на небі.

Але з твоїх очей беру знаття,
Що водночас краса і правда квітне;
Змінись, бо в зміні вічним є життя,
В безсмертнім — тимчасове і тендітне.

Як ні — то ось мого пророцтва твердь:
Кінець твій — то краси і правди смерть!

Все, що росте, сягає ідеалу
На мить малу, а далі — навпаки,
Вік зів'ядання крадеться помалу, —
Так світом правлять потайма зірки.

Росте й людина, наче та рослина,
Як пнуться вгору соки жизняні,
Та потім гасне пам'ять гордовинна,
І никнуть сили, і всихають пні.

Ти в скарбах юності, як в ореолі,
Та не тривкіше це буття від сну:
Час-марнотрат готується поволі
Твій день ясний звернути в ніч хмурну.

За тебе з ним веду війну, любове,
На зрубі — пагілля щеплю я нове.

Чому ж ти проти часу в боротьбі
Сам не ступаєш кроками твердими?
Чом не візьмеш на послуги собі
Щось краще, ніж безплідні мої рими?

Дівочі квітники надовкруги
Хіба не ждуть щасливої нагоди,
Щоб силою любовної жаги
Зновити пишний цвіт твоєї вроди?

В живих очах живе живе добро,
А мертве не уникне тління й гробу.
Ні пензель Часу, ні моє перо
Не в змозі зберегти твою подобу.

Дано тобі солодке ремество,
Щоб сам своє ти малював єство.

Якби й відбив твоє обличчя миле
Мій вірш, чи хтось повірив би йому?
Та дуже він подібний до могили,
Як півлиця твого ховає в тьму.

Якби я й зміг краси твоєї диво
Намалювати, то майбутній вік
Сказав би: «Майстер бреше! Неможливо,
Щоб, наче Божий, сяяв людський лик!»

Приземлено сяйнистий чар портрета
Назвали б перебільшенням принад,
Нестриманим захопленням поета,
Старої пісні розміром невлад.

Та, як нащадка ти придбав би нині,
То двічі жив би — в слові і в людині.

Мов літня днина, молодість твоя,
Та їй бракує твого супокою:
Злітає цвіт, подібно до роя,
Пройняте світло тугою гіркою,

То мерехтять сліпучі небеса,
То їхній лик тьмяніє з непогоди,
І блякне літня золота краса
За волею мінливої природи.