Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Вікно відчинене. Задушно пахнуть квіти.
Так тихо тут. Лиш дерево шумить,
що щось повинно статися за мить,
а трави ронять сльози-самоцвіти.

Ого! Вже йде чужинець! Звільна йде
від темних гір, та часу в нього досить, —
допоки північ дзвоном загуде.

Він трави стопче, спокій розтермосить,
зламає квіти, збудить смертний жах
і зникне в схлипах, стогонах, плачах.

Мертвотно-блідна йде, втопивши зір у мене —
до дна душі. Горять розширені зіниці.
Обличчя — ружі дві сухотницькі. Мов з криці
страшної коване єство очей студене.

Щось хоче мовити те мрево невтомленне,
але не може. Йде. Ніч темна у світлиці
і блідний привид — він застромлює очиці
у серце, що тремтить, з переляку шалене.

Куди мене женеш, бліда нещасна тіне?
Моя душа в плачі, від схлипування гине,
поймає жах її. Опівніч буде скоро,

а ти все дивишся на мене зором крука,
за мною крадки йдеш, потворо сухорука.
Чого жадаєш ти? О Леоноро!

Йти як іде місяцетроп
на ту понадморську терасу
де світла золотий галоп
на стелю кидає окрасу

на бистрих схожу антилоп
коли на ложі із атласу
коханці — лиш минув потоп —
волоссям ловлять ніч завчасу

На столику де квітка-жриця
блищить велика шахівниця
з доби візирів і чуми

рояль без дотикання грає
тій ніжній парі що вмирає
по втечі з гобелену тьми

Швець Костянтин шпалерник Рудо й Берта
підуть на ярмарок Піжон
їй купить печива за десять крон
ах стрельнути б у нього з ліворверта

Додому йтимуть Шилом аж тепер
ударить швець і скотиться в канаву
щоб люди знали вдачу браву
й казали То коханець славно вмер

Тоді його душа-чистуха
біля Христа літатиме як муха
і сяде на сандалії йому

А Берта із шпалерником несміло
закопувати будуть його тіло
на дні садка у запівніч німу

Навесні дерева стають ремісниками
Бляху обстукують свердлять і тнуть
Стають вони також ткаль руками
і котячими кігтиками стають

Травень подібний до гучної пекарні
Співає та більше нічого не може поет
Сонце спіткнулось об сходи підхмарні
і впало в бузок загубивши кашкет

Пролітає шамріння дощу таємниче
але'швидше авто й велосипед жене
Кельнер шпак обідати мене кличе

Сядьмо всі разом під знамено одне
Настав час їсти працювати кохатися до знемоги
Опудала польові гетьте з дороги!

Минуло літо Осінь світить свічі
Недавно був ще сонця світ
Два дні спекоти дощик двічі
Це чути мов удар важких воріт

Відкрився на каштанах плід
Там пастівник Сумноголова
стоїть на мураві корова
Зім'яті пагорби де стада слід

Мов роздягальня у театрі
сад пахне при городній ватрі
тремтять дерева од жалю

Ти дивишся на рейок грані
і не встигаєш на трамвай останній
Листок паде як зізнання люблю

Ах, чути зозуленьку,
що лічить дні та роки,
вже не погладжу шерсть твою біленьку,
твої затвердлі боки.

Ти вже не замуркочеш,
піймавши миш,
вже свої лапки в молоко не вмочиш,
за іграшкою вже не побіжиш.

Я вчора бачив твій загин. Така ти
була, як і людина в смертний час.
Хто любить, тому важко помирати.

Дванадцять весен обірвалося нараз…
Ти відповзла з розквітлим глогом —
з богом.

О Праго вивергни підземний сміх
свойого чрева злотний кратер
Коли вгорі співають «Stabat mater»
внизу вино не пити був би гріх

Блукати в темних пивницях твоїх
наткнутись на вогонь (тисячу ватер!)
немов середньовічний п'яний фратер
що на долівці відпочити ліг

Тече вина вогненність терпкувата
в ній сонця голова мечем одтята
живе й живе кривавлячись віки

Як зимна ніч звіває пір'я вгору
десь у підвалах тьмавого собору
до тями знов приходять пияки

Як повня з димаря встає над дерева
йде по даху сновида без вагання
З вікна горища де Альбіна прожива
летять дівочі стогони й зітхання