Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

У хвилях вечора, неначе кварц, блискуча
ряхтить моя будущина. Поглянь:
там — сонце над колискою, там — птаха й туча.

А там гонець в одежі пурпурній, мов грань.
До чистих клавішів машинки доторкнувся бог недобрий.
Гонг серця зазвучав. Одкрилася куртина, наче обрій.

Чи бачили ви птаху, що кружляє в палаючій ватрі
пустелі, де рятуються з розбитого корабля моряки?
Зорі моєї вітчизни і якийсь чародій на Суматрі
шептали одне і те ж слово, як відходили хлопчаки

за дев'ять земель і дев'ять річок з мріями-снами,
що в юних серцях тремтіли, немов ластів'яче крило.
Де ж ті пагорби хлопців наших, щось не видно їх за ланами ?..
О, я хотіла б стати опудалом, що тримає лячне помело,

і стояти на перехресті вітчизни, де листя, немов зоряниці,
горить у небесній смолі, а небо блищить, як алмаз,
і тихо лунають блукальців нескорених музика й спів.

Із обіймів моїх пізнають усі перелітні птиці
чудову брехню історії, котра пам'ятає нас
тільки прикутими до підвалин згорілих домів.

Великі Отці завжди на нашому боці,
особливо мій поляк, Його Святість Войтила.
Знає він наші рани, бачить смуток в нашому оці,
бо чей же поет він, і часто дають йому крила

музи Дубровника, наші найстарші богині!
В цьому граді немало старого, та світ молодий,
потрібен йому поводир на доріг плутанині,
тож хай мудрий войвода, воїтель святий
в утопічне місто прибуває вже нині.

Це статися мусить. Чути гул канонад.
Вже повні бочки, і міхи, й бутлі, й барила —
вина, що їх нам дає плеканий греками виноград,
грають.
На жорстокий і славний бенкет нас кличе Войтила.

Золотих корон я не бажаю,
нащо вина та меди міцні?
Якщо хочеш дати щось мені,
мамо Славо, — крила дай, благаю,

щоб летів я з краю і до краю —
по слов'янській рідній стороні,
на планини сербів чарівні
і до Волги, що тече з-за гаю.

Як метелик, що літа по квітті,
у яке зодягся літній луг,
я літав би по слов'янськім світі,

милувався б паствою тією
і співав би матері хвалу,
як дочці, високо над землею.

Швидше буде в піднебессі плугом
переорювать зірки ратай,
швидше вовк покине темний гай
і ягнятку стане добрим другом,

швидше верби, що шумлять над лугом,
цвітом груш застелять небокрай,
швидше з каменя зберуть врожай,
швидше кит у морі стане пстругом,

швидше висохнуть у Татрах ріки,
швидше змовкнуть голоси дівчат
у Слов'янщині усій навіки,

швидше Саля, що шумить незмінно,
потече до джерела назад,
ніж тебе забуду, рідна Міно.

Все ми маєм, вірте мені, діти,
рідні, земляки, приятелі,
щоб поміж народами землі
сяяти, а не у пітьмі скніти.

Є у нас пісні, як самоцвіти,
мова звучна, море, й кораблі,
і долини, і гірські шпилі,
брак нам тільки єдності й освіти.

Дайте нам їх з духом всеслов'янства
і тоді побачите народ,
що над світом зводиться без чванства.

Ставши поміж греком і британцем,
ми світити будемо з висот,
оповиті сонячним багрянцем.

Добре, в кого є дерзання сміле
ціль високу й чисту осягти,
усміх дружби, сльози гіркоти —
все віддать їй нероздільно ціле.

Дні свого життя, що відгоріли,
бачити у сяєві мети,
нею жити і до неї йти
крізь вогонь і бурю, грім і стріли.

В кого світла мрія, сильна воля,
клич один у серці й на устах, —
до мети того доносить доля.

Та якщо всі радощі звитяг
лиш облуда, лиш брехня лукава, —
мужньо вмерти — то не менша слава.

Я під липою — мале дитятко,
гойдане білявим янголям, —
найрадніше бавився я там
у дитинстві, — о солодка згадко!

Я під липою уздрів дівчатко,
дорожив ним, як своїм життям,
та на краснім літ моїх початку
я з любов'ю попрощався сам.

Ждав під липою натхненних злетів,
як листки у вигляді сонетів
сипала вона в осінні дні.

Поховайте ж ви мене без хлипу,
посадіть у головах мені
не холодний мармур — тільки липу.