Дмитро Павличко: Сонети. Світовий сонет

1955 р. я написав цикл сонетів, де під Торквемаду був загримований образ «вождя всіх народів» Сталіна, і — диво дивнеє! — мені вдалося надрукувати цей вірш у книжці «Правда кличе» (1958). В рецензії для видавництва «Молодь» на той цикл сонетів Максим Рильський написав, що не радить друкувати вірш про Торквемаду, а мені сказав, що я граюся з вогнем, хоч твір йому сподобався.

Під час з’їзду письменників України 1959 p., після того, як Павло Тичина делікатно покритикував книжку «Правда кличе», обійшовши мовчанкою згаданий сонет, Максим Тадейович запросив мене до столу, за яким сиділи класики літератури (а діялось це у приміщенні Верховної Ради, де й відбувався з'їзд), підняв чарку за моє здоров'я, а мені тихенько сказав: «Пронесло. Добре, що ви не послухали мене й опублікували свого Торквемаду». Проте невдовзі після цієї розмови книжку «Правда кличе» було заборонено.

Я був окрилений увагою до моєї сонетної творчості не лише старших, а й молодих письменників, з якими почав знайомитись. Іван Світличний написав мені вітального листа, а при зустрічі підбадьорливо говорив мені, щоб я набирав сили для нових сонетів.

Василь Стус запитував, чому я не продовжую писати в дусі збірки «Правда кличе». То було не випадкове запитання. В листі до Андрія Малишка 12.XII. 1962 р. Стус писав: «І знову — Павличко:

Це — пояснення до мого листа. Хотів би мати ці рядки своїм credo» .

Перечитуючи тепер свій сонетарій, я зауважив, що намагання сказати правду не прямо (як це було в творі про інквізитора Сталіна), — характерна риса багатьох творів, написаних за радянських часів. Я писав сонети, спрямовані начебто проти покійної Австро-Угорщини, але читач розумів, що йдеться про СРСР.

Я писав про те, що краще бути сліпим, ніж глухим, бо не чути рідної мови — означало б умерти. Читач розумів, що йдеться про русифікацію, сплановану партією повільну смерть української мови. Я писав про те, що «вмер господь», але читач мав розуміти, що йдеться про смерть кремлівського тирана.

Редагуючи тепер свої давні сонети, я повернув до них рядки й цілі строфи, які змушений був колись калічити на вимогу редакторів, щоб перехитрувати цензуру. Я не включив до цієї книжки декілька сонетів, які належать до зразків радянської поетичної публіцистики. Хай страшна данина, яку віддав я з наївною надією вплинути на свій жорстокий час, залишиться в тому часі. Без тих речей мій сонетарій, створений за різних соціальних і політичних систем життя, засвідчує певну цілісність, яку можна окреслити як пошук духовної істинності людини.

Зізнаюся, сонет не давався мені легкома. Ця форма вірша подібна до наркотичного зілля: хто скуштував перемогу над нею, не може позбутися бажання знову і знову долати труднощі, які вона передбачає. Тут панує закон драматургії, тому сонет — насамперед жанр, а не строфа. Сонет — «архітектурний принцип, а не декорація», — писав Микола Зеров, підказуючи, що одноманітність цієї структури повинна бути досконало схована у вражаючій, свіжій ідеї. Щоб наголосити на драматичній природі сонета, я наважився вперше в українській поезії за прикладом Пабло Неруди написати цикл неримованих, білих сонетів. Мій почин не знайшов розвитку в нашій літературі. Це — ще й знак того, що український сонет сильний не лише своєю драматургією, а й звуковою будовою, музикою точних і вибагливих рим, відмова від яких болісна і взагалі проблематична.

Мої перші сонети народилися з уклоніння Іванові Франкові. Мені здавалося, що саме сонет найбільше надається для того, щоб подати монументальний образ великого мислителя й борця за справедливість. Я писав про нього як про в'язня, який не може дійти згоди з позатюремним світом. Називаючи Франка своїм учителем, я натякав не на літературні справи, а на свою життєву, тюремну ситуацію, намагався показати, що ідеали нашого Мойсея нічого спільного не мають з радянською дійсністю. Мої сонети про Франка — це туга за проникливістю генія, якого українська нація народила, але не зуміла збагнути й належно оцінити.