Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Але ж і в нього ти — не скоморох,
А дух неповторенний і неложний,
Що відкривати далечінь спроможний,
Горіти з ним в огні його тривог.

Не потребує він раба ні блазня,
Чия душа дрібна й богобоязна
Випрошує безсмертіє собі.

Він вибирає тих на невмирущість,
Хто віддає свою безмежну сущість,
Своє життя за нього в боротьбі.

Було давно це. Ката-короля
Хвалив, як міг, один поет придворний,
Хоч добре знав, що люд — голодний, чорний,
Що крові не приймає вже земля.

Аж раз вночі ударив дзвін соборний —
Народ повстав! Тоді, немов маля,
Злякався кари, вчувши крик здаля,
І втік із палацу брехун проворний…

Та королівські війська замогли
Повстанців неозброєних. В палати
На суд за боягузтво привели

Співця того. Заслуженої плати
Він дочекався за свої хвали:
Його звелів тиран четвертувати!

Людське життя — не книги чорновик,
Не вирвеш слова звідтіля ніяк.
А він в душі носив смертельний ляк,
Немов трава, під кожним вітром ник.

Прислужувати, наче кельнер, звик.
За Польщі говорив, що він поляк,
За німців — німець, нині цей підляк
Волає що є сил: «Я — більшовик!»

Мерзенний раб! Не вірте ви йому,
Він рідну матір тричі вже продав,
Він жив, не відаючи про страму,

Безчестя сіяв, вигоди збирав,
Він, боячись потрапити в тюрму,
Людину сам в собі на смерть скарав.

Якби я втратив очі, Україно,
То зміг би жить, не бачачи ланів,
Поліських плес, подільських ясенів,
Дніпра, що стелить хвилі, наче сіно.

У глибині моїх темнот і снів
Твоя лунала б мова солов'їно;
Той світ, що ти дала мені у віно,
Від сяйва слова знову б заяснів.

А глухоти не зможу перенести,
Бо не вкладе ніхто в печальні жести
Шум Черемоша, співи солов'я.

Дивитися на радощі обнови,
Та материнської не чути мови —
Ото була б загибель-смерть моя.

О Львове, батьку мій правічний, знаю,
Як мучила тебе страшна жада
В бою, коли напасницька орда
Топтала й роздирала Русь безкраю.

Хоч марилась і снилася вода,
Ти не втікав до Вісли чи Дунаю,
Ти не кричав: «Рятуйте, помираю!»
Попалений, немов земля руда.

Там підживляли душу міста лози
Могутніх рік, там ніжились плоди…
А ти ковтав зі смутку власні сльози.

Та вчув Дніпро твій стогін — крик біди,
І в пригорщах крізь вогневійні грози
Приніс тобі цілющої води.

Була цісáрська Австрія міцна,
Та пощадити нас була готова:
Ми мали жити, вмерти мала мова,
Нам душі мала видати казна.

Слова чужі, неначе сарана,
Сідали на сади і парки Львова.
Та зелень оживала знов чудова,
І не загинула Галичина.

Лиш на Личакові ще є гробниці,
Де Габсбургів зотліли слуги ниці,
І слово їх лежить, як пилюга,

На камені могильному твердому.
А біля нашого ясного дому
Лунає наша мова дорога.

В Личаківській задумливій діброві
Нерівними рядами вздовж алей
Стоять, неначе шафи мармурові
З хрестами, — пишні спогади смертей.

Стоять гробниці на мужичій крові,
Що обернулась на плодючий глей.
Барони і магістри гонорові
Кістьми лежать в лахмітті із ліврей.

А де могили тих у місті Лева,
Що розтоптала їх стопа сталева,
Що піднімали в небо ці хрести?

Вони — в землі, в деревах понад нами,
А панське тління навіть бур'янами
Не в змозі крізь каміння прорости!

Мені, малому, палиця ліскова
Служила за хорошого коня,
Але одного зимового дня
Її мій батько порубав на дрова.

Тепер не коле вже мене стерня,
Я — на хребті осідланого слова,
Дзвенить залізна рима, як підкова,
Прудкий скакун думки наздоганя.

Тобі ж видніше, дорогий читачу,
Чи я на поетичному коні,
Чи просто сам, як у дитинстві, скачу…

Поганих віршів не шкода мені —
Візьми ти їх, як іграшку дитячу,
У грубку кинь і грійся при вогні!

Мій добрий друже, що з тобою?
Твоє волосся в сивині.
Чом ти не віддавав мені
Хоч половину свого болю?