Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Я знаю, друже, що на тім розпутті,
Де пари почуттів, що здавна скуті,
Повинні роз'єднатися колись,

Ненависть не розлучиться з любов'ю,
І не водою буде кров, а кров'ю,
І людство не загине, не журись!

Що кличе до життя нас на землі?
Говорить розум: «Боротьба і праця».
Та серце зразу прагне сперечаться:
«А де любов? Лиш кров та мозолі…»

Та каже ум — прославлений дорадця:
«Безжурні не полюблять мотилі».
А серце мовить про свої жалі:
«Пропав, хто міг любові відцураться!»

Обоє мають рацію вони.
Життя мінливе, вічне і єдине —
Зима — це білі пелюшки весни,

Вогонь виходить з темної льодини,
Грім дозріває в ложі тишини,
В печаль веде кохання лебедине.

Минулося кохання вечорове,
Невинні поцілунки відцвіли.
Ти досі без моєї похвали
Обходилась, ясна моя любове.

Творив я іншим гімни і хули,
Для інших мав римовані промови, —
Для тебе мав я слово лиш прозове,
Та вільно в ньому почуття жили.

І цей сонет не зможе закувати
В свої кайдани золотої ватри,
Що в темнім серці запалила ти.

Це ж тільки знак унимливої шани
За пісню Соломії й Роксолани,
За усміх, що сіяв у дні сльоти.

Заходить сонце в золотих лісах,
На стовбурах палахкотить живиця,
Краєчок хмари, наче блискавиця,
Горить у надвечірніх небесах.

Ти на цей світ не можеш надивиться,
Та ніч з нори вилазить, як ховрах.
Невже вона твій зір оберне в прах,
Невже погасне дня твого дивниця?!

Ні! Все на світі буде берегти
Сліди твого палаючого зору,
Якщо він митий слізьми доброти!

Але як ти підносив очі вгору,
Щоб лиш добути блискавку сувору
І залишати згарища… — тремти!

Тече Дунай в піснях мого народу,
Я з них прийшов на світ і з них я зріс.
Я в снах не раз ходив крізь темний ліс
На берег золотий шукати броду.

Та ось побачив я дунайську воду,
Поцілував, як очі, повні сліз.
Дунай — свободи голубий проріз
Між скель, що чинять річці загороду.

Де плакали з мого села рекрути,
В тужбі тепер мої брати живуть,
І пісні про Дунай вже їм не вчути.

А їхні сльози в рідний край течуть,
Ріка крізь гори мусить повернути,
Щоб на Вкраїні закінчити путь!

Поезіє, призначено тобі
Вливати сили у серця слабі,
Порадницею бути у журбі
І кулею в кривавій боротьбі.

І правду кидати в народний здвиг,
Провісницею бути днів нових,
Натхненням — у змаганнях трудових,
Любов'ю і ненавистю живих

І мертвих славою. А ти
Лежиш по кутиках крамниць.
Хотів до тебе підійти,

Перед тобою впасти ниць,
Та придивився ближче я —
Аж то не ти, лиш тінь твоя!

Шановний критику, немов старі монети,
Вже вийшли з обігу карбовані сонети,
Та все ж не гарячись і не свари мене ти
За те, що зв'язую думки в сонетні сплети.

Бо форми вистиглі, в законах слова стислі, —
Не скови-ланцюги, а тільки одіж мислі.
Ті спутують її, котрі в м'якому кріслі
Забули, як болять від праці пучки тріслі.

Не спотикаються у писаній промові
І все відкинути і знищити готові,
Що не змістилося у хайживістські ямби.

Ти роги їм збивай дрючком — хай ходять шуті!
Або хоч не співай ніколи дифірамби
Отим, що тупістю і дурістю надуті!

«Що мова? Одежина, й годі!
Ми ж цінимо людей за ум,
За діло, не за той костюм,
Що лиш недавно став у моді.

А ти знімаєш всюди шум,
Що рідне слово мре в народі!
І завжди ти на перешкоді
Нових діянь — немов на глум!»

«Ну, що ж… ясна проблема мовна,
А я й не думав, ти диви!
Тепер картина в мене повна:

Чужого не навчились ви,
Своє забули… Одяг клоуна
На вас від ніг до голови!»

Він богом був. Мав сталь в собі.
Залізною рукою вміло
Ділив кайдани, тюрми, трійло,
Віддавши владу шантрапі.

Невже ми всі були сліпі,
І серце аж тепер прозріло,
А досі билося і зріло,
Немов курчатко в шкарлупі?