Дмитро Павличко - Сонети. Світовий сонет

Ось-ось до Ханаану Ізраїль
Вступити має, та напередодні
Помре Мойсей. Він поглядом безодні
Вдивляється в свою незриму ціль.

Великий Боже, я не розумію,
Чом забираєш ти провідника
В людей, що мають в ньому всю надію?

Чи правда, що коли мета близька,
Ти гасиш нам навмисне маяка,
Щоб розбивались ми об власну мрію?

О, скільки крові пролили ви даром,
Пахолки віденського коршака,
І ви, що йшли з-під царського штика,
Брати, чужим затроєні пожаром!

Вклонялися жупанам, шароварам,
Вкраїну будували з гопака,
Не знаючи, та маючи Франка,
Будівника із геніальним даром.

Він помирає. «Господи, прости», —
Возрадується не один святоха,
Сплакнуть у фраках траурних кроти.

Що ж, вам усім не видно з темноти,
Що не відходить з ним його епоха, —
Вона лише збирається прийти.

Не раз мені здається, що то я
Стою біля Франкової постелі,
З чужою зброєю, в чужій шинелі.
А в серці — туск і смерті печія.

І, натягнувши рам'я на рам'я,
Лежить він у мовчанні, як у скелі;
Прощаються з ним діти невеселі,
І тихо плаче там душа моя.

За що ми так покарані, Мойсею?
Ти вмер, але Єгошуї нема,
Нема того, хто б ніс твою ідею.

Невже в будущину йдемо сліпма
І, як воли, навиклі до ярма,
Ревем лише за сіном та пашнею?

Та ні, він був, і є, і завжди буде,
Цей велетень, цей титанічний дух;
Його вогонь не вигас, не заглух, —
Він вкладений навіки в наші груди.

Нема на нього кулі, ні простуди,
Бо він як сонце шириться навкруг;
Ми з поглядом його йдемо на пруг,
Шукаєм правди людства без облуди.

Помре сьогодні він, цей чоловік,
Забутий і зневажений у смерті,
В лікарню кинутий серед калік.

Але сяйнуть, як небеса роздерті,
Вкраїни стяги, й вийде з круговерті
Його державний, безконечний вік.

Несуть його. Солодкий і прозорий
Туман весни в цвітінні молодім.
Та Львів сумний, як вигорілий дім,
Десь там і я, на темний смуток хворий.

Чи можна в трумні поховати грім,
Гучний вогонь з небесних територій,
На правду встановити мораторій,
Лож воскресити в камені старім ?!

Ніхто не знає, як воно стається,
Що згашена і витоптана грань
Новим високим полум'ям береться, —

Знов правда вибухає, де не глянь,
І дух встає із праведного серця,
З болінь життя і страдницьких писань.

Ще ненароджений, я був при тому
Світінні правди, мудрості й жалю,
Що в іскри обертає тлін і тлю,
Дає величчя духові малому.

Спадали з неба голубого строму
Зірниці, наче зерна кукілю.
І те чоло, що схоже на ріллю,
Світилося з труни крізь смерті втому.

Я народився, щоб іти за ним,
Та не в знаменні темної скорботи,
А в прапорі з розкриллям молодим.

Вже неживущий, буду смерть бороти,
І всі мої сонця й думок висоти
Ввійдуть в життя франківського нестрим.

Злітає цвіту білий пластовень,
Йдуть за труною чорні жалібниці…
Літа мої вже там — високі й ниці —
Виходять із твоїх благословень…

Йдуть за риданнями — ряди пісень,
Робітники ступають журнолиці.
Йде, наче в'язень, пущений з темниці,
Могутній, розвидняющийся день.

Потрібно нам народжуватись тричі,
Щоб прочитати всі твої томи,
Всі твої дні, безсмертні й таємничі!

Візьми ж ти нас в життя своє, візьми,
Всели в нас дух і дай нам ясні кличі,
Як блискавиці, вирвані з пітьми!

Ще днів моїх багато за горою,
За зорями в небесній глибині.
Все, що було, згубилось уві сні,
Лиш те, що буде, володіє мною.

Опалене жагою весняною,
Чуття будущини живе в мені.
В моєму серці, наче в стремені, —
Нога часу з острогою тугою.

Та є на світі лагідна рука,
Яка в мої думки і сподівання
Вливається, як в озеро ріка.

Вона дає моїй душі сіяння
І дбає, щоб не згаснула зарання
Відлита в слові кров моя дзвінка.

Між нами завжди той повинен бути,
Хто навидить тебе чи навпаки…
Він з нами п'є і крадькома в чарки
Нам підливає доброї отрути.